Читати книгу - "Робінзон Крузо"

а також жахливі рештки їхнього бенкету, яких, імовірно, було чимало. Сам я так і не зміг примусити себе зробити це і, проходячи повз, відвертався, борючись із нудотою й огидою.

П’ятниця все виконав точно і знищив навіть сліди на прибережному піску та згарище. Тому, знов опинившись на тому краю острова, я ледве впізнав місцевість, і лише виступ лісу й самотнє дерево в заростях чагарника підказали мені, де я.

Коли мої нові піддані одужали, ми стали частіше бесідувати. Насамперед я звелів П’ятниці спитати в батька, яка його думка про тих дикунів, котрі врятувалися в пірозі. Чи не слід нам побоюватися їхнього повернення, причому, крий Господи, із численними одноплеменцями?

Старий тубілець запевнив мене, що буря, яка лютувала цілу ніч, була така сильна, що навіть якщо втікачі не потонули, то їх напевне віднесло далеко на південь, до берегів, заселених ворожими племенами. Там на них чекала така сама доля, яку вони готували для всіх своїх полонених, і напевне їх давно вже з’їли. Якщо ж сталося диво, вони вціліли та щасливо дісталися місць, де мешкають їхні родичі, то тут сказати важко. Утім, старий дикун схилявся до того, що втікачі-людожери аж так налякані раптовим нападом і гуркотом наших рушниць, що, швидше за все, розкажуть про те, що сталося, як про несподівану появу могутніх і войовничих духів, які знищують усе живе. Він сам чув, як тубільці, намагаючись урятуватися, тікали і горлали один до одного, що не можуть зрозуміти, яким чином людина здатна вивергати вогонь і вбивати на величезній відстані, навіть не підносячи рук.

У цьому старий дикун мав рацію: з часом я дізнався, що серед місцевих племен поширилися жахливі чутки про мій острів, і ніхто з канібалів не наважувався не тільки висадитися на його берег, а й навіть наблизитися на кілька миль. Вони були страшенно нажахані розповідями тих, кому таки вдалося уникнути загибелі в морі, і твердо вірили в те, що вогонь богів знищує всіх, хто ступить на землю зачарованого острова.

Про це все я дізнався згодом і протягом тривалого часу постійно тривожився за себе та свій нарід. Але тепер нас було вже четверо, і ми цілком могли вистояти на бойовищі навіть проти сотні дикунів.

Одначе час спливав, а на обрії так і не з’явилася жодна пірога. Мої побоювання щодо раптового вторгнення людожерів поступово розвіювалися, і я знову міркував про плавання до віддаленої землі. Тим більше що батько П’ятниці переконав мене, що в його одноплеменців на нас чекає радісний прийом.

Розділ 41

Британський корабель

І все-таки я відмовився від своїх намірів – до цього мене спонукала важлива розмова з іспанцем. Він повідомив, що крім нього на узбережжі, куди я прагнув потрапити, залишалися ще шістнадцять його товаришів – іспанців і португальців, які врятувалися після загибелі корабля. Вони мирно жили поряд із тубільцями, але їм дуже бракувало всього необхідного – харчів, одягу, ліків. На відміну від мене, ці люди втратили все, що мали.

Я почав розпитувати, і мій іспанець розповів, що був членом команди іспанського корабля, який ішов із Pіо-де-ла-Плати в Гавану. Туди він мав доправити вантаж, який складався зі зливків срібла й бавовняної тканини, а повернутися – із повними трюмами товарів із Європи, яких на Кубу поставлялося безліч. Під час катастрофи п’ятеро членів команди загинули, а решта щасливо дісталися узбережжя, де дізналися, що воно заселене численними індіанськими племенами.

Спочатку моряки буквально вмирали з голоду та щогодини чекали нападу канібалів. Вони мали якусь вогнепальну зброю, але вона виявилася ні до чого, оскільки морська вода підмочила весь порох за винятком двох-трьох фунтів, які вони швидко витратили, здобуваючи харчі полюванням.

Я спитав, на що ж сподівалися моряки і чи не намагалися вони вибратися звідти. Іспанець на це відповів, що вони багато разів обговорювали таку можливість, але в них не було ні судна, ні інструментів, потрібних для того, щоб його збудувати. Зрештою всі впали у розпач.

Тоді я поцікавився, чи не пристануть вони на мою пропозицію вирватися з ув’язнення на дикому узбережжі та переїхати до мене на острів.

Звичайно, я вагався і щиро зізнався іспанцеві, що побоююся зради й підступу. Я не знаю тих людей, а мені ж доведеться довіритися їм, поставивши під загрозу своє життя і добробут. Хто не знає, що вдячність – не та чеснота, яку має кожен, і люди часто нехтують нею, шукаючи зиску. Було б сумно опинитися полоненим у їхніх руках, а з часом потрапити до іспанських колоній, де на будь-якого англійця, хоч би чим він займався, чекають ув’язнення й тортури. Краще вже втрапити до лап людожерів і бути живцем з’їденим, аніж вирушити на багаття за вироком суду інквізиції, – адже будь-яка особа мого віросповідання вважається в іспанців єретиком.

Та було дещо, що змушувало мене відкинути всі побоювання. Якби моряки з загиблого корабля опинилися на моєму острові, ми, маючи таку кількість робочих рук, могли б хутко збудувати місткий вітрильник, на якому неважко дістатися Бразилії або іспанських володінь. Для мене важливо одне: знати, що на знак подяки за забезпечення цих людей зброєю, знаряддям, матеріалом і харчами вони не скрутять мене й не доправлять у трюмі судна просто до іспанської влади. Тоді моя доля буде значно гіршою, ніж ув’язнення на незаселеному острові.

Іспанець щиро запевнив мене, що становище його супутників настільки гірке, а їхньому життю постійно загрожують такі небезпеки, що вони будуть щасливі, якщо потраплять на острів і ніколи навіть подумки не здіймуть руку на чоловіка, котрий поверне їм волю й безпеку. А щоб у мене більше не лишалося сумнівів, він сам вирушить на узбережжя разом із батьком П’ятниці, обговорить зі своїми товаришами запропонований мною план і привезе мені відповідь.

Тоді я мовив, що не почну з ними перемовин, якщо вони не присягнуться на Біблії, що визнають мою владу як правителя острова, що будуть вірні мені та, коли ми побудуємо судно, вирушать до тієї християнської землі, яку я вкажу. Ба більше: вони мають беззаперечно виконувати будь-які мої накази. Я підготую папір із цією обітницею, іспанець візьме його з собою, і кожен із його товаришів власноруч підпише його. Тільки після цього вони зможуть потрапити на мій острів.

Іспанець палко вигукнув, що готовий зараз же присягтись і не розлучатися зі мною, поки я сам не накажу йому цього зробити. Він ладен віддати за мене всю кров