Читати книгу - "Робінзон Крузо"

до останньої краплини, якщо хоча б один із його товаришів зламає своє слово.

Усі, хто врятувався з іспанського корабля, чесні й гідні люди, що опинилися в найзлиденнішому становищі. Вони не мають одягу та зброї, а харчуються тим, що їм дають із жалощів тубільці, а ще до того ж змушені потерпати через свавілля тамтешніх вождів. Вони вже майже втратили надію повернутися на батьківщину і, якщо я наважуся допомогти їм, служитимуть мені вірою та правдою.

Після цього я остаточно вирішив ризикнути і доправити для перемовин старого дикуна й іспанця. Та коли все вже було готове до відплиття, іспанець звернувся до мене і промовив, що є одна обставина, яка, на його думку, може перешкодити втіленню нашого плану. Я вислухав його і переконався, що цей чоловік не тільки відданий мені, а й має ясний розум і практичний хист. Справді, звільнення його товаришів слід було відкласти щонайменше на шість місяців.

А річ була от у чому. Іспанець прожив на острові вже понад місяць. За цей час він устиг дізнатися, як я господарюю і в який спосіб із Божою допомогою здобуваю харчі. Він добре знав, скільки зерна та в’яленої козлятини є в моїй коморі, скільки молока дають кози, коли і в якій кількості визріває виноград. Цього було більше ніж досить для однієї людини, але навіть для чотирьох ледь вистачало. А якщо населення острова збільшиться до двадцяти чоловік? Як прогодувати їх і як спорядити судно, коли його буде збудовано? Без потрібних запасів нам не дістатися не тільки Бразилії, а й навіть найближчих іспанських поселень у Південній Америці.

І от що запропонував іспанець. Разом із П’ятницею та його батьком вони розчистять, зорають і засіють нові, набагато більші ділянки полів. Для посіву буде використано все зерно, яке ми зможемо зберегти. Потім доведеться дочекатися жнив, зібрати врожай і, тільки вже маючи добрий запас харчів, вирушити за співвітчизниками іспанця. В іншому разі вони вскочать у ще більшу халепу, а голод, траплялося, і не такі обітниці позбавляв сили. Тут він нагадав мені, як Господь вивів юдеїв із Єгипту і як ті ремствували проти самого Бога, коли в пустелі їм забракло їжі.

У його словах було стільки розсудливості, а порада була така слушна, що я в захваті негайно з ним погодився. Ми всі разом заходилися розчищати галявини і скопувати землю за допомогою всіх дерев’яних знарядь, які мали. За місяць, коли настав час сівби, у нас було зорано й угноєно землю для посіву двадцяти двох бушелів ячменю і шістнадцяти бушелів пшениці. Більше заощадити нам не вдалося, хоча ми залишили собі саме стільки, скільки було необхідно, щоб протриматися до нового врожаю. В цих краях від посіву до жнив минає чотири місяці – набагато менше, ніж в Англії.

Тепер, коли нас стало четверо, я вже не так побоювався нашестя дикунів. Ми сміливо ходили по всьому острову, і всі наші думки були зайняті тільки приїздом супутників іспанця і мріями про майбутнє повернення на батьківщину. Плануючи побудову судна, я позначив карбами деякі дерева, що здалися мені годящими для корпусу й оснащення. Потім звелів П’ятниці та його батькові зрубати ці сосни й дуби, а іспанцеві доручив простежити, щоб усе було зроблено як слід.

Я показав їм, у який спосіб можна перетворити дубовий окоренок на дошки. Нам було потрібно не менше, ніж дюжина, міцних і довгих дощок із міцного дуба, кожна від двох до чотирьох дюймів завтовшки і завширшки не менше, як двадцять п’ять дюймів. Важко уявити, скільки праці для цього знадобилося, але результат мене втішив.

Водночас я прагнув збільшити своє стадо свійських кіз. Для цього я щодня посилав на полювання П’ятницю, а ми з іспанцем його супроводжували, змінюючись через день. Отож нам удалося спіймати два десятки козенят і приєднати їх до тих, що паслися в загонах. Коли ж настав час сушити виноград, я зібрав і розвісив його на сонці в такій неймовірній кількості, що родзинками з нього можна було б наповнити вісімдесят барилець. Хліб та родзинки були основою нашого харчування, і можу вас запевнити – це було не тільки поживно, а й надзвичайно смачно.

Нарешті настав час жнив. Пшениця та ячмінь уродили непогано, і зерна мало вистачити для здійснення наших планів. Ми зібрали, обмолотили й засипали в комору близько двохсот двадцяти бушелів, і цього було досить, навіть якби всі шістнадцять іспанців опинилися тут. А побудувавши судно, ми могли обійти всі гавані Нового Світу, не поповнюючи запасів.

Покінчивши з зерном, ми взялися до плетіння великих кошиків для його зберігання. Виявилося, що іспанець – справжній митець у цій справі, з його рук виходили гарні й надійні вироби, зовсім не схожі на ті, які були раніше в мене.

Тепер, коли все було готове, іспанець і батько П’ятниці могли вирушити до далекого узбережжя. Я, як і раніше, наполягав на тому, щоб вони поверталися самі та в жодному разі нікого не брали з собою. Всі, хто пристане на мої умови й письмово присягнеться, могли розраховувати на мою прихильність. Одначе поки я не побачу власних підписів цих людей, я не можу бути ні в чому певен.

Діставши ці настанови, іспанець і старий дикун сіли в одну з тих пірог, у яких вони прибули до острова зв’язаними та приреченими на смерть, і приготувалися відчалити.

Кожен із них мав по мушкету і по вісім зарядів до них. Я просив обох не марнувати порох і шріт, зберігаючи їх на крайній випадок.

Настрій у мене був пречудовий. Уперше за двадцять сім років перебування на острові я робив те, що могло принести мені звільнення. Я дав моїм посланцям чимало хліба та родзинок, яких вистачило б на кілька днів, а їхнім нещасним товаришам іще на тиждень. Ми домовилися про знак, який, повертаючись, вони мали підняти на щоглі, щоб я міг здалеку відрізнити їхню пірогу від тубільської, а потім я побажав іспанцеві й батькові П’ятниці попутного вітру і щасливої дороги.

Вітер і справді був попутним. Мої посланці відпливли в період жовтневої повні – точної дати я не можу назвати, тому що давно помилився в розрахунках, і мій календар із карбами більше не міг мені допомогти. Боюся, що я, можливо, помилявся навіть у кількості років, прожитих на острові.

Минуло вісім днів, і сталося дещо неймовірне. Якось уранці, коли я задрімав у своєму курені після ситного сніданку, до мене увірвався П’ятниця.

– Пане, пане! – прокричав