Читати книгу - "Ловець снів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Стою під дверима і стукаю по дупі, — пробурмотів Джонсі.
— Джонсі? Він ще живий?
— Не знаю.
Джонсі зробив іще крок уперед і відчув, як пальці Бобра зісковзнули з його кисті, схоже, ближче підійти до Маккарті Бобер уже не міг.
— Ріку? — приглушеним голосом промовив Джонсі. Голосом, яким говорять, коли намагаються не розбудити дитину. Голосом, на який переходять біля трупа. — Ріку, ти…
Під людиною, яка сиділа на унітазі, гримнуло потужне пердіння, і кімната моментально наповнилася їдким смородом екскрементів і полістирольного клею. Джонсі здивовано подумав, як це завіса на душі не розплавилася.
З унітаза долинув сплеск. Не звичайне «бовть», як коли лайно падає у воду, принаймні так здалося Джонсі. Це було більше схоже на те, як риба хлюпається в ставку.
— Мати моя рідна, ну й сморід! — вигукнув Бобер. Він прикрив тильним боком долоні рот і ніс, тому його слова прозвучали приглушено. — Але якщо він пердить, то живий. Так, Джонсі? Він же ще…
— Помовч, — сказав Джонсі. Власний спокій його вразив. — Просто помовч, добре?
І Бобер замовк.
Джонсі просунувся ще далі. Тепер йому було видно все: крапочку крові на правій брові Маккарті, червоний поріст у нього на щоці, кров на блакитній пластиковій завісі, жартівливу табличку «Ламарове місце для роздумів», яка висіла відтоді, як тут був біотуалет, а щоб прийняти душ, потрібно було спочатку накачати в нього воду. Він побачив драглистий проблиск між повік Маккарті і тріщинки в нього на губах, які в цьому світлі здавалися фіолетовими й запаленими. Він відчув нездоровий запах випущених газів і навіть майже побачив його: ось він піднімається вгору мерзенними темно-жовтими смугами, як гірчичний газ.
— Маккарті? Ріку? Ти мене чуєш?
Він поклацав пальцями перед самими прикритими очима. Нічого. Тоді Джонсі лизнув зовнішній бік зап’ястя й підніс руку спершу до ніздрів Маккарті, потім до губ. Нічого.
— Він помер, Бобре, — сказав він, задкуючи.
— Нічого подібного, — випалив Бобер. Голос його звучав уривчасто, з якоюсь абсолютно недоречною образою, ніби Маккарті порушив усі правила гостинності. — Він щойно лайно відклав, старий, я чув.
— Не думаю, що це було…
Бобер ступив повз нього, боляче притиснувши постраждале стегно Джонсі до раковини.
— Ну все, годі вже, приятелю! — крикнув Бобер, потім узявся за кругле, вкрите ластовинням, м’яке плече Маккарті й потрусив. — Уставай! Підйом…
Маккарті трохи нахилився в бік ванни, і на мить Джонсі здалося, що Бобер таки має рацію і ця людина жива й намагається підвестись. Але потім Маккарті впав з унітаза у ванну, потягши перед собою завісу прозорою синюватою хмарою. Помаранчева шапка звалилася з голови. Пролунав тріск кістки, коли череп ударився об порцеляну, а потім Джонсі та Бобер заволали і вчепилися один в одного. Крик жаху в маленькій, викладеній кахлями кімнаті пролунав оглушливо. Зад Маккарті був буквально вивернутий гігантським кривавим кратером посередині, схожим на місце якогось удару величезної сили. Лише мить рану було видно, потім Маккарті завалився у ванну долілиць, і завіса, що опустилася на місце, приховала його, але за цю мить Джонсі здалося, що діра була не менш ніж фут[55] у діаметрі. Чи це можливо? Фут? Ні, цього не може бути.
В унітазі щось знову хлюпнуло, причому з такою силою, що крапелька кривавої води полетіла на сидіння, теж блакитне. Бобер витяг шию, щоб зазирнути всередину, але Джонсі зачинив кришку і всівся на неї зверху, навіть не думаючи заглядати.
— Ні! — сказав він.
— Ні?
— Ні.
Бобер спробував був дістати зубочистку з передньої кишені комбінезона, вийняв десяток, не втримав і впустив на підлогу. Вони розсипалися по заляпаних кров’ю блакитних кахлях. Бобер подивився на них, потім звів погляд на Джонсі. У його очах стояли сльози.
— Як Даддітс, старий, — сказав він.
— Про що це ти?
— Не пам’ятаєш? Він теж був майже голим. Ті виродки стягли з нього футболку і штани, залишили його в самих трусах. Але ми врятували його. — Бобер гаряче закивав, наче Джонсі посміявся або хотів посміятися з його слів.
Джонсі й не думав сміятися, хоча Маккарті анітрохи не нагадував йому Даддітса. У нього перед очима досі стояло, як Маккарті валиться у ванну, як шапка злітає з його голови, як колишуться жирові відклади на грудях («Цицьки від легкого життя», — називав їх Генрі завжди, коли помічав під футболкою в чоловіка). І як потім його зад повертається до світла, яскравого флуоресцентного світла, яке не зберігає таємниць і вибовкує все своїм монотонним дзижчанням. Ідеальна біла чоловіча дупа, безволоса, що тільки-но почала обвисати і робитися в’ялою, тисячі таких він бачив у різних роздягальнях, де перевдягався й мився під душем, у нього самого така починала формуватись (або, точніше, раніше починала формуватись, до того як його збила машина, змінивши форму його задньої частини, ймовірно, назавжди); тільки він ніколи не бачив того, на що тепер перетворилася дупа Маккарті. Неначе хтось усередині вистрілив із рушниці або пустив сигнальну ракету, щоб… що?
В унітазі знову щось хлюпнуло. Кришка підскочила. Це була відповідь, не гірша за інші. Щоб вибратися, звичайно ж.
Щоб вибратися.
— Сядь зверху, — сказав Джонсі Бобру.
— Що?
— Сядь на кришку! — мало не закричав Джонсі, і цього разу Бобер зі здивованим виглядом квапливо опустився на закриту кришку. У холодному викривальному флуоресцентному світлі ламп шкіра Бобра виглядала білою, як крейда, і на ній чітко вимальовувалася кожна цятка, кожна волосинка чорної щетини. Губи здавалися фіолетовими. Над його головою висіла стара табличка «Ламарове місце для роздумів». У широко розплющених блакитних очах Бобра застиг жах.
— Я сиджу, Джонсі… Бачиш?
— Так. Вибач, Бобре. Просто посидь поки тут, гаразд? Що б у нього не було всередині, тепер воно в пастці. Йому тепер нікуди подітися, тільки в стічний бак. Я повернусь…
— Ти куди? Я не хочу, щоб ти залишав мене тут самого сидіти на очку біля мерця. Якщо ми обидва втечемо…
— Ми не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець снів», після закриття браузера.