Читати книгу - "Смерть Верґілія"

з цим другим пов’язане лише погрозою й загрозливим очікуванням, пов’язане часом, ще відпущеним на очікування, око, віддзеркалене в ще наявності того, що лишається під загрозою, і в його нажаханому загрозою погляді; в останніх рештках часів і сама загроза, і те, чому вона загрожує, пов’язані однією ниткою. І втечі уже не було, а був лише її важкий, бездиханний подих, і шляху для неї попереду вже не було — та й куди ще вона могла привести?! — і її важкий подих нагадував хекання бігуна, який, уже перетнувши фінішну стрічку, довідується, що мети не досяг і ніколи уже не досягне, бо в примарному просторі клятвопорушення, в який його щось загнало, щоб гнати все далі й далі, мету наблизитись не вблагаєш, вона лишається невблаганною, творення мети не має, мети не має Бог, не має мети людина, не йде відлуння від творення, не йде відлуння від Бога й людини у новому зреченні, для якого закон не писаний і яке породжує примарний простір. Те, що він бачив довкола, вже нічого не символізувало, було несимволом, не давалося віддзеркаленню й саме вже нічого не віддзеркалювало, до того ж через занепад символу навіювало журбу — ту журбу примарного простору, яка мариться в усьому, що створено в просторі, й уже навіть у дрімотному предковічному гумусі, журбу, позбавлену символу й усе ж таки із зародком у собі якогось символу, позбавлену простору й усе ж таки (позаяк вона — остання рештка краси, яку несуть на своїх крилах часи) журби простором зумовленої, цієї журби мрій, що живе на дні кожного ока — ока тваринного, ока людського, ока божественного — й навіть проглядає, мов останній подих творення, у всевидющому оці порожнечі, сама плачучи й оплакувана в муках уже майже забутого довселенського сотворіння, немовби примарний простір зачинається в журбі, але воднораз і журба знов і знов зачинається у примарному просторі, немовби в цій єдності незмінно пускають паростки предвічні умови всілякого творення, ота доленосна біда, що справіку загрожує всьому людському й усьому божественному, їхній спільний рокований страх, їхня спільна рокована кара, страх клятвопорушника, від самого початку на зраду приреченого, і покута, від самого початку накладена за несподіяне діяння, за невчинене недіяння, покута, що нею доля в покорі тримає навіть богів, непізнаванним законом накладена кара — утрата пізнання й самотність у темниці невідворотної сліпої дрімоти, непізнання самотність у непізнаванній невідворотності… Щось підступало все ближче й ближче, гнане журбою стражденною, німотно-задиханою і бездиханною, — і все ж підступало незворушно повільно, гублячись у журбі й у біді, гублячись у беззмістовності, що поглинає навіть журбу і біду; гнітючим каменем воно підіймалося з усіх пор душі і плоті, підіймалося як сповнення погрози, наростало, мов гроза, зрячою порожнечею, і чимдалі загрозливішим і загрозливішим ставало те, що не настало ще, і виднокіл усе дужче кам’янів і насувався, наче стіна мовчання, у німоті насувався оглушливій — у власній і в німоті сфер усіх, німоті, що тягарем налягала все більшим, стискала душу і тіло, о, цей незглибимо-глибинний погляд жаху, що наближається до мертвої серцевини, і «я», нею охоплене, в ній замкнене, затиснене у стінах поглядів, утиснене у непевність душі і плоті, задушене такою подвійною журбою, такою безмежною, такою безмірною журбою ще живого буття, журбою, що будь-яку розмаїтість і будь-яке подвоєння підносить до надміру власної безмежности й так їх позбувається, заразом позбуваючись і самого «я», поглиненого й розчавленого безмежністю і журною її порожнечею, чиє передчуття жахіть породжує подвійний страх, подвійний жах і воднораз розчиняє їх у собі, і разом із ними розчиняється «я», розчиняється і застигає в погляді околишньої загрози, «я» під загрозою погляду, саме вже давно лиш застиглий погляд, покірне загрозі, воно стислося до останньої решти своєї суті й, назад відкинуте, зазнало руйнації, обернулося на примарний простір свого примарного сотворіння, свого примарного мислення, обернулося на щонайкоротшу мить уже непізнаванного, не годного вже пізнавати животіння, заціпеніло опинившись у зашморгу порожнечі; о, відкинуте, ба ні, пожбурене назад, до самозневажання, пригнічености й каяття, воно було принижене до усвідомлення невідворотности й безвиході, до усвідомлення невідворотности самозневаги, до зневажання вже порожнього і марного неіснування; «я» себе втратило і позбулося людської суті, від неї не лишилось нічого, нічого, крім голої-голісінької провини голої душі, тож і душа, без свого «я» зоставшись і незламна усе ж таки, позаяк людська, була тепер уже лише голизною, самозневаженою і порожньою, пригніченою і поглиненою бездзеркальною порожнечею грізно-німотного ока; бездзеркальна самозневага, бездзеркальне «я», бездзеркальна душа, бездзеркально віддана на поталу вже пригаслого погляду і сама вже пригасла… Порожнеча, мовчання, примарний простір, довкіл німота, але за чорно-кришталевими мурами німоти незглибимої, в бездальній задалечі безмежжя безмежного, зникаючи, а проте видна і чутна, немовби покинутий, самотній відголосок буття, й уже по той бік буття усілякого, дзвінко, тоненько, чисто, по-жіночому й жахливо у невимовній мализні своїй лунала одна-однісінька цяточка, далека-предалека цяточка сфер, тихесенько лунало хихотіння, і було то порожнє хихотіння порожнечі, хихотіння порожньої ніщоти. О, де шукати рятунок?! Де ж боги?! Чи те, що оце діється, — не є останній вияв їхнього всевладдя, помсти і відплати їхньої за нове зречення — помсти людині, якої зреклись вони і яка зреклася їх?! Чи не дружини богів хихотіли тут, тішачись людською самозневагою? І чим вони тішились — утратою людської гідности, невідворотности вселенського клятвопорушення?! Уже глухий до хай там якої відповіді, він услухався у щось невиразне і незрозуміле, та відповіді не було, бо клятвопорушник не годен ставити запитань так само, як не годна їх ставити тварина, і камінь був мертвий і, мертвий, не відгукувався на непоставлене запитання, і мертвий був кам’яний лабіринт усесвіту, мертвий колодязь, на самісінькому глибокого дні якого зачаїлося, до ніщоти самозневагою принижене, позбавлене запитань і відповідей голе «я». О, назад! Назад у морок, у мрії, в сон, у смерть! О, назад, ще один-однісінький раз назад, утекти, ще раз назад утекти до сущого! О втеча! Як, знову втеча? Та чи можна іще взагалі утекти? Й чи йдеться іще взагалі про втечу? Про це він не знав; можливо, колись і знав, але тепер уже не знав нічого, він був по той бік усілякої здатности що-небудь знати, він був у порожнечі незнання, був у вселенській порожнечі, а отже, навіть по той бік цькування всілякого; ох, той, хто усвідомлює свою самозневагу, вже по той бік усілякої втечі. І ось тепер, по той бік втечі, пригнічений клятвопорушенням (так ніби тому, хто зламав