Читати книгу - "Смерть Верґілія"

клятву, належало і самому зламатися, так ніби він вже ніколи не мав права звестися на повен зріст), він відчував: його поставлено навколішки; і він, низько зігнувшись під страшним тягарем сліпо-завмерлої, невидимо-прозористої вселенської порожнечі, застигнувши й напружившись, ніби приготувався до втечі, згорбивши плечі, немов під важенною ношею, і сліпими пальцями пересохлих безживних долонь намацуючи стіну, сліпими пальцями торкаючись тіней від сліпих пальців на осяяній і висушеній місяцем її поверхні, — він полапки посунув уздовж неї, а поруч по ній поповзла низько згорблена тінь; його били дрижаки, коли він рушив навпомацки назад у морок, не усвідомлюючи, що робить чи чого не робить, рушив до водограю в стіні, наче тварина, що тягнеться до води, наче тварина, спрагла ковтнути чогось іще земного, іще живого, іще не завмерлого; отак він, понуривши голову, повз, як тварина, крізь цю пересохлу застиглість до предковічної цілі, найтвариннішої із тваринних, — до води, щоб у предковічній нужді, найтвариннішій із тваринних, нахилитися низько, неначе тварина, і припасти до сріблясто-дзюркотливої вологи.

Біда людині, що виявилась негідною дарованої їй високої ласки; біда тому, хто став жертвою самозневаги й не годен її перенести; біда решткам буття, які жевріють ще у живій істоті й не хочуть звільнитися від буття — ох, не можуть звільнитися, бо її згасла пам’ять і далі живе в порожнечі; біда людині, яка, попри самозневагу свою, незмінно й невідворотно приречена жити! І знов довкіл неї розлягається сміх, і це — сміх жаху, вже сміх не жіночий і не чоловічий, то сміх не богів і не богинь, то — пусте хихотіння ніщоти, то рештки буття в ніщоті, які ніколи не полишають смертного, ті рештки хихочуть, заливаються сміхом і так викривають себе як суще в ніщоті, як ніщота у сущому, як поєднання примарного сущого і примарної смерти, як знання, ладне сміятися з такого примарно-мертвого сущого, як страшні й страхітливі рештки знання у самій порожнечі, що зваблюють на божевілля, доводять до божевілля німим своїм сміхом, який наростає і наростає, аж доки сама порожнеча вже стає голим жахом. Бо що глибше самозневага опановує душу людську й посутні її чесноти, то безпосередніше зачіпає вона у людині й тваринне, властиве живим створінням, то безпосередніше підіймається їй назустріч тваринний страх, гнаний жахом страх людини, яка, у самоту істот живих вкинута, вже не знаходить дороги назад, мов та вівця, що від отари відбилася і заблукала; це — той жахливий утробний страх, що одвічно властивий усім, хто у стаді народжений, страх перед порожнечею смерти, позбавленою всього живого; це — в останньому вияві страху, в останньому виплеску страху, вже майже по той бік смерти — німий жах тварини, що самотинно, при тямі і пам’яті, тремтячи, зіщулившись перед невидимою всемогутньою силою, забивається в темні кущі, щоб нічиє око не бачило, як конає вона. Біда тому, хто став жертвою самозневаги, в кого душа неспроможна прийняти на себе крихту самотности, йому призначеної, — біда, бо ця крихта для нього обертається втратою тями, а ласка смирення — порожнім приниженням. Невже все зайшло так далеко? Жертвою самозневаги стала його думка, якщо він узагалі її ще мав, по-тваринному він чинив, якщо взагалі що-небудь іще робив, а в чомусь нечутному сліпо розлягався сміх; несподівано він, навіть не встигнувши про це подумати, опинився в постелі, і там, увесь жалюгідно скорчившись, із клубком біля горла, з сухим холодом у руках і ногах, здавшись безтямно на волю страшної, невидимо-чорної сили, що розпростерла одне крило над самозневагою, а друге над тваринною сутністю, безтямно віддавшись простору вже по той бік боязні, по той бік страху, по той бік жаху, по той бік смерти й усе ж беззахисний перед новою хвилею боязні, страху, жаху і смерти, відчуваючи у невідчутному моторошний страх, впізнаючи його у невпізнанному, він падав і все ж не падав, бо його щось і далі підтримувало, щось і далі утримувало в порожньому просторі моторошного страху, о, його щось утримувало в цьому моторошному страху, і він сповнений був цього страху і сам. Два спогади, останній і перший, торкнулися один одного, обидва — заблукано-замкнена самотність у хащах життя, у хащах голосів, у хащах образів, у хащах спогадів, і ніколи не меркнув початок, хай навіть потьмарений вервечкою довгих років, ніколи не меркнула пам’ять вівці заблукалої, що від отари відбилася, і ніколи не меркнув спогад про той первісний моторошний страх, один-однісінький спогад, що навік закарбувався у пам’яті, а решта були немов різновиди того жахливо єдиного, котрий гніздився на кожній галузці в гущавині спогадів, глузливо хихочучи, глузливо регочучи із недвижної замкнутости того, хто заблукав безнадійно у хащах, — того спогаду, що в собі його сам замикав, сам був хащами, сам — непроглядністю і непроникністю; недвижні блукання спогадів, блукання, що раз у раз починаються і раз у раз завершуються, блукання примарним простором пам’яті, блукання примарним простором завмерлої заблуканости, примарним простором уже не доступного спогадам життя позірного; недвижно вершились вони, ці блукання стрімкі всіма різновидами примарного простору, блукання, різновидами цими неминуче наповнені і переповнені, просторово-примарні в позірній недвижності цих різновидів, просторово-примарні в позірному русі цих різновидів, але незмінні у примарній просторовості моторошного страху, бо він — невідворотна, незмінно наявна, неминуча і вічна в’язниця гіркої позірної смерти, де в моторошному страсі минає позірне людське життя… Прийняв його в себе простір примарний позірної смерти. І хоч він нишком лежав собі, ні на палець не поворухнувшись ні в один бік, ні в другий, хоч у покої довкола ніщо анітрохи і не змінилось, йому привиджалося, немовби його щось понесло вперед, так, щось невидиме зі своїм довселенським знанням, зі своєю довселенською пам’яттю несло, тягло його до чогось невидимого, і сила-силенна спогадів випереджали його, ніби хотіли так поманити його за собою, ніби хотіли і мали так пришвидшити власні блукання; він лежав, моторошним страхом повитий, і його ніс цей страх, ніс уперед, до своєї моторошної мети, що стоїть на самому початку, і покій плив разом із ним, не міняючись і воднораз прибираючи форми, придатної для ось таких блукань, застигнувши в часі й воднораз безперервно міняючись. Застигло вивільнялися з фризу, в ньому, однак, і лишаючись, амурчики, з малювання і тиньку вивільнялось акантове листя й робилося схожим на людські обличчя, а його стебла розросталися і поставали скорченими орлиними лапами, що пливли поряд із ложем, стискаючи й розтискаючи кігті, так ніби хотіли переконатися у своїй силі, з листків-облич виростали бороди й знову ховалися