Читати книгу - "Великий Мольн"

Це була її сповідь, і вона з тривогою чекала, схвалю я її вчинок чи засуджу. Та що я міг їй сказати? Я уявив собі колишнього Великого Мольна, незграбного й відлюдькуватого, ладного радше прийняти кару, ніж вибачитися, ніж просити на щось дозволу, який напевне йому дали б… Мабуть, Івонна де Гале вчинила б краще, коли б виявила силу, коли б охопила руками голову й сказала: «Яке мені діло до того, що ви накоїли, я кохаю вас, хіба десь є чоловіки без гріха?» Либонь, вона припустилася великої помилки: її шляхетність і великодушність знову штовхнули його на шлях пригод… Але хіба я міг засудити таку доброту, таку любов!..

Ми довго мовчали, схвильовані до глибини душі, і слухали, як крапотить холодний дощ по живоплоту й по гілках дерев.

— Він пішов уранці, — вела Івонна далі. — Відтепер нас ніщо не розділяло. І він обняв мене просто, як чоловік, що прощається з молодою дружиною перед від'їздом у далеку дорогу…

Івонна підвелася. Я взяв її гарячу руку, й ми пішли в повній темряві по алеї.

— І він жодного разу не написав вам? — спитав я.

— Жодного, — відповіла вона.

Тоді, подумавши водночас про те, що зараз робить Мольн, які пригоди чекають його на дорогах Франції чи Німеччини, ми заговорили про нього так, ніби ніколи ще не говорили. Повільно простуючи до будинку, зупиняючись мало не на кожному кроці, ми ділилися колишніми враженнями, згадували напівзабуті подробиці. І довго ще чути було в пітьмі ніжний голос молодої жінки, і сам я з хлоп'ячим захопленням, з почуттям глибокої дружби без упину говорив про того, хто нас покинув…

Розділ дванадцятий

СТРАШЕННИЙ ТЯГАР

Заняття мали розпочатися в понеділок. У суботу близько п'ятої пополудні на шкільне подвір'я, де я пиляв на зиму дрова, зайшла жінка. Вона принесла звістку, що в саблоньєрському будинку народилася дівчинка. Пологи були важкі. Вчора ввечері, о дев'ятій годині, послали до Преверанжа по повитуху. Опівночі знову довелося запрягати і їхати до В'єрзона по лікаря. Він мусив накласти щипці. В дівчинки поранена голівка, вона весь час репетує, але її життя нібито в безпеці. Івонна де Гале дуже квола, але вона виявила неабияку мужність і терплячість.

Я облишив роботу, побіг перевдягтися й, радіючи цій новині, пішов разом із доброю ланкою до саблоньєрського будинку. Обережно, щоб не потурбувати матір чи немовля, я піднявся вузькими дерев'яними сходами на другий поверх. Там до кімнати, де тимчасово поставили колиску, затягнуту завісками, мене впустив пан де Гале; він мав зморений, але щасливий вигляд.

Я ще ніколи не заходив до будинку, де тільки-но народилася дитина. І все тут мені здавалося таким дивовижним, таким загадковим і чудовим! Вечір був теплий — справжній літній вечір, — і пан де Гале не побоявся відчинити вікно, повернуте на подвір'я. Спершись ліктями поряд зі мною на підвіконня, зітхаючи від утоми й щастя, він почав розповідати про драматичні події минулої ночі; слухаючи його, я весь час відчував незвичну присутність у кімнаті когось стороннього…

За завіскою почувся крик, пискливий і протяжний… І пан де Гале сказав мені впівголоса:

— В неї так болить та рана на голівці…

Пан де Гале загойдав колиску за завісками; його машинальні рухи свідчили про те, що робить він це від самого ранку й уже встиг звикнути до своїх нових обов'язків.

— Вона вже всміхається й хапає мене за палець, — сказав щасливий дідусь. — Та ви ще не бачили її?

Пан де Гале розсунув завіски, і я побачив крихітне личко, червоне, зморщене, й малесеньку дивовижну голівку, спотворену щипцями.

— Це дрібниці, — мовив пан де Гале. — Лікар сказав, що з часом усе минеться… Дайте їй палець — побачите, як вона його схопить.

Переді мною мовби відкрився незнаний світ. Серце сповнилося дивною радістю, якої раніше я не відчував.

Пан де Гале обережно прочинив двері до кімнати молодої жінки. Вона не спала.

— Можете увійти, — сказав він.

Вона лежала в гарячці, біляве волосся її розсипалося на подушці. Втомлено всміхнувшись, Івонна подала мені руку. Я привітав її з народженням дочки. Вона відповіла мені хрипким голосом, у якому вловлювалася невластива їй суворість — суворість того, хто повернувся з поля бою:

— Еге ж, але мені її трохи зіпсували.

Незабаром я пішов, щоб не втомлювати її.

Наступного дня, в неділю, пополудні я з радісним почуттям подався до Саблоньєра. Та на дверях раптом побачив пришпилений папірець, на якому було написано:

«Прохання не дзвонити»

Я не зрозумів, у чому річ, і досить сильно постукав. За дверима почулися квапливі приглушені кроки. Мені відчинив незнайомий чоловік — це був в'єрзонський лікар.

— Що сталося? — спитав я.

— Тсс! Тсс! Вночі дівчинка мало не померла, — прошепотів він сердито. — З матір'ю теж дуже погано.

Зовсім приголомшений, я навшпиньках піднявся слідом за лікарем на другий поверх. Дівчинка спала в своїй колисці, біла як смерть, бліда як полотно. Лікар вважав, що йому вдалося її врятувати. Що ж до матері, то він не може дати ніякої гарантії… Гадаючи, що я єдиний друг родини, він удався до довгих пояснень. Завів мову про запалення легень, про закупорку вен.

Він вагався, ні в чому не був певен…

Зайшов пан де Гале; він страшенно постарів за ці дві доби, він був розгублений, увесь тремтів. Нещасний батько завів мене до сусідньої кімнати і прошепотів майже в нестямі:

— Не слід її лякати, лікар звелів переконувати її, що все буде гаразд.

Івонна де Гале, як і вчора, лежала, закинувши голову: обличчя її пашіло, погляд час від часу блукав; вона мужньо боролася зі смертю.

Неспроможна говорити, Івонна подала мені свою гарячу, мов вогонь, руку, і в цьому русі було стільки приязні, що я мало не заплакав.

— Ну, ні, — сказав пан де Гале дуже голосно, з удаваною бадьорістю, схожою на божевілля, — бачите, наша хвороба має не такий уже й поганий вигляд!

Не знаючи, що відповісти, я тримав у своїх долонях руку молодої жінки, що була при смерті…

Івонна силкувалася щось мені сказати, чогось попросити; вона подивилася на мене, потім показала очима на вікно, ніби хотіла, щоб я вийшов надвір і когось покликав… Але враз у неї почався жахливий напад ядухи; її чарівні голубі очі, які щойно так трагічно кликали мене, закотилися, щоки й чоло потемніли, вона затремтіла, намагаючись стримати стогін жаху й розпачу. До леї кинулися лікар і доглядальниця з кисневою подушкою, серветками та пляшечками, а батько,