Читати книгу - "Золотий фараон"

що їх приготували вже для лабораторії. Сьогодні мав вирушити новий транспорт, а Лукас, фахівець-хімік, просив подивитися список хімікатів, потрібних йому для роботи.

— Чи справді ваша знахідка така цікава? — спитав Картер, нерішуче поглядаючи в напрямку лабораторії.

Мейс схопив його за руку.

— Ви повинні піти туди! За восьму частину цієї знахідки будь-який музей Європи чи Америки дав би цілий статок.

Він потяг Картера до передпокою гробниці й показав на довгасту хустку, зав'язану вузлом. Мабуть, колись фараон носив її як шарф, а потім урядовці чи жерці Міста мертвих, наводячи в гробниці лад після нападу злодіїв, недбало засунули ту хустку до скрині. Тепер її розв'язали, і всі побачили вісім масивних золотих перснів з кольоровими інкрустаціями, що належали фараонові Тутанхамону; два персні навіть правили йому за печатки.

Як сталося, що грабіжники забули ці коштовності? Зрозуміло, що хтось з-поміж них знайшов ці персні і, кваплячись, зав'язав у хустку. Але чого ж потім він викинув той вузлик? Адже ці персні становили скарб, який і за тих давніх часів легше було продати, ніж, приміром, золоту статуетку, що від неї Каллендер знайшов десь у кутку тільки підставку.

— Ви, мабуть, думаєте те саме, що і я, — мовив Мейс. — Якби ми дізналися історію цих восьми перснів, ми збагатили б археологію… На жаль, можна тільки уявляти, що саме тоді відбувалося.

Картер зітхнув.

— Авжеж, тільки уявляти, на жаль. Я весь час згадую розкішну лускату прикрасу, яку нам довелося старанно зібрати по частинах. Чому вони опинилися в різних скринях і шухлядах? Хто розірвав цю коштовну річ? І навіщо?

— Мені здається, тут спалахнула бійка через ту прикрасу. Кожний злодій хотів, либонь, забрати її собі. Тож вони й билися, поки роздерли на шматки. Відтак кинули їх, а люди, що згодом наводили тут лад, недбало засунули ті шматки, разом з іншими речами, до найближчих скринь чи шухляд.

— Послухайте-но, Мейсе, що я пропоную, — вигукнув Картер. — Називаймо надалі всіх грабіжників, що плюндрували гробниці, якимсь одним іменем. Ну, припустімо, Менафтом. А був він… та хоча б ремісник із фараонових мистецьких майстерень.

— А, ви маєте на думці історію розкрадання гробниці з часів Рамсеса Дев'ятого?

— Саме так. Історія спійманих грабіжників вкарбувалася мені в пам'ять, бо колись я перекладав для власної втіхи папірус, в якому розповідалося про цю судову справу. Тому папірусові три тисячі років, і він докладно передає судовий процес. Тоді спіймали вісьмох злодіїв.

— Їх відшмагали подвійними різками по руках і ногах, щоб видобути в них зізнання, — додав Мейс.

— Так розповідає папірус. А далі йдуть ті зізнання: «Ми знайшли божественну мумію фараона. На шиї в нього була низка амулетів і золотих прикрас, обличчя закрите золотою маскою, а вся божественна мумія фараона вкрита золотом. Ми здерли золото з божественної мумії цього бога та амулети з прикрасами».

— Стривайте, мені щось спало на думку, — перепинив Картера Мейс. — Уявімо собі таке: ті вісім перснів і луската прикраса, що їх ми тут допіру знайшли, належать до коштовностей, які були здерті з мумії Тутанхамона.

Картер збентежено глянув на запечатаний вхід поміж двох статуй-вартових. Те, що зберігалося там, за стіною, коштувало Картерові не одної безсонної ночі. Скільки разів він був уже близький до того, щоб виламати цей вхід, хоча ще не всі скарби з передпокою вивчено і запаковано.

Але те, що тільки-но сказав Мейс, викликало в нього лихе передчуття.

— Мейсе, — прошепотів Картер, не зводячи очей зі стіни, — якщо ваше припущення слушне, то наші найкращі сподівання не здійсняться. За тією стіною ми знайдемо тільки порожній саркофаг.

— Але ж ви взагалі не вірили, що це гробниця, — здивувався Мейс. — Відколи ви змінили свою думку?

Картер задумано прикусив нижню губу.

— Я дійшов такої думки, коли вивчав знайдені тут речі, які ще лежать у бічній коморі. Згадайте-но поперекидані фараонові колісниці, а насамперед — порожні алебастрові дзбани, що стояли в отому кутку. Лукас піддав хімічному аналізові рештки того, що містили в собі дзбани. Чи вам відомо, що там було?

— Пахучі мастила й олій.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Картер.

— Мені розповів Лукас. Він сказав також, що його особливо тішить можливість зробити аналіз мастил та смоли, які давні єгиптяни використовували, бальзамуючи померлих фараонів.

— Усі ви фантасти, — сердито мовив Картер. — Завжди марите новими дивами, коли найбільше диво вже сталося на ваших очах. За останні двісті років жодна людина не бачила стількох витворів мистецтва, скільки ми познаходили тут. Чого ж ви прагнете ще? Може, золотої труни, такої, яку зламали грабіжники за часів Рамсеса Дев'ятого?

Мейс показав на запечатану стіну:

— Поки ми не знаємо, що там, за нею, можна сподіватися найнеймовірнішого. А вам, Картере, я б не радив бути таким недовірливим. Доля винагороджує тільки відважну людину. І саме ви довели це всьому світові, коли так уперто йшли до своєї мети. Адже в існування Тутанхамонової гробниці ніхто, крім вас, не вірив.

Він весело всміхнувся, побачивши зажурене Картерове обличчя.

— Так, так, тепер ви вдаєте школяра, що нашкодив, замість урочисто мені пообіцяти… — Мейс замовк і стукнув себе по лобі. — Я згадав — ми ж не докінчили вигадки. Тож як зватимуть чоловіка, що втілюватиме всіх давніх грабіжників? Менафтом?

Картер сердито махнув рукою:

— Облишмо це. Коли я бачу ту пляму внизу на стіні, в мене зникає будь-яке бажання жартувати.

— А в мене — ні! Бо ця пляма виказує місце колишнього вилому. І наш хитрий Менафт ніколи не пробив би тієї дірки, якби не знав, що за стіною сховано казкові скарби.

— Ви гаки фантаст, коли вірите в це, — сердито озвався Картер і пішов.

Мейс гукнув йому навздогін:

— Ви забули за вісім перснів і прикрасу. Звідки Менафт міг їх узяти? Тільки з фараонового саркофага. Чи ви іншої думки?

Та Картер уже пішов з передпокою.

Надворі до нього кинувся репортер газети «Таймс»:

— Містере Картер! Ви повинні мені нарешті сказати, коли відкриєте усипальню. Весь світ напружено чекає цієї події. Мій шеф шле телеграму за телеграмою, а я не знаю, що відповісти.

Картер співчутливо розвів руками.

— Щиро сказати, я і сам цього не знаю. Сподіваюсь, що навесні ми скінчимо нашу працю в передпокої, тоді засипемо вхід щебенем, і наступної зими…

— Боже милостивий! — вигукнув нажаханий репортер. — Гадаю, ви не кажете цього серйозно? Чи ви насправді хочете, щоб людство майже рік чекало найбільшої сенсації століття?

Картер стенув плечима.

— Хто може знати наперед, чи це справді буде сенсація? Все залежить від того, що залишив нам Менафт.

Журналіст збентежено глянув на вченого і