Читати книгу - "Несподівана вакансія"

він лежить долілиць, а її радіо й далі ревіло з дашка кролячої клітки. Він лежав там уже дві години, поки вона з матір’ю і сестрами вивчали асортимент у «Топшопі». Ще й досі відчувала на доторк його плече, коли вона трясла батька крізь нагріту сонцем сорочку: «Татку-у-у. Татку-у-у-у…».

Вони розвіяли Даршанів прах над невеличкою журливою річечкою Рей у Бірмінгемі. Парміндер і досі пам’ятала її тьмяну багнисту поверхню серед похмурого червневого дня і струмок біло-сірих порошинок, що відпливали від неї.

Оргáн глухо клацнув, пробуджуючись до життя, і вона підвелася разом з усіма. Побачила потилиці золотаво-рудих голівок Нів і Шіван. Вони мали стільки ж рочків, як і вона, коли від них відійшов Даршан. Парміндер відчула приплив ніжності, жахливий біль і бентежне бажання пригорнути їх, сказати, що вона знає, знає і розуміє…

«Настане ранок, як перший ранок…»

Ґевін почув недалечко від себе тоненький дискант: голос молодшого сина Баррі ще не ламався. Він знав, що цей псалом обрав сам Деклан. Це була ще одна моторошна деталь богослужіння, якою поділилася з ним Мері.

Похорон виявився для нього ще важчим випробуванням, ніж він очікував. Йому волілося, що краще б труна була дерев’яна. Він просто нутром відчував у цій легенькій домовині з лози присутність мертвого тіла Баррі, його фізичну масу. Усі ці самовдоволені люди, яких він проминав, ідучи проходом, невже вони не розуміли, щó саме він несе на плечах?

А ще той жахливий момент, коли він усвідомив, що ніхто не подбав про його місце, і що йому доведеться знову вертатися назад, і всі втупляться в нього, і він буде змушений ховатися аж десь там ззаду між стоячими парафіянами… а натомість його примусили сидіти в першому ряду, у всіх на очах. Так, ніби він опинився на першому сидінні в американських гірках, першим приймаючи на себе усі ті жахливі випробування на кожному повороті і стрімкому падінні вниз.

Сидячи серед моря жовтих фрезій і лілейників, на відстані витягнутої руки від соняшника Шіван, схожого на покришку від супниці, Ґевін, хоч як це й дивно, пошкодував, що не взяв з собою Кей. Сам не міг у це повірити, але так воно було. Його б заспокоїла присутність когось із своїх, хто принаймні міг би притримати йому місце. Він не подумав, яким сумним зайдою здаватиметься тут, прийшовши наодинці.

Відзвучав псалом. Наперед вийшов старший брат Баррі, щоб сказати прощальне слово. Ґевін не знав, як той міг спромогтися на це, коли прямо перед ним, під соняшником (вирощеним протягом місяців із зернятка), лежало тіло Баррі. Не розумів також, як Мері могла сидіти так спокійно, похиливши голову й розглядаючи власні руки, що лежали в неї на колінах. Ґевін активно намагався створити власні внутрішні бар’єри, які допомогли б йому не так боляче сприйняти надгробну промову.

«Він зараз розкаже про те, як Баррі зустрівся з Мері, коли закінчить розповідь про юні літа… щасливе дитинство, веселі витівки, ага, ага… Давай-но, скоріше…»

Потім вони знову покладуть Баррі в катафалк і відвезуть аж у Ярвіл, щоб поховати на місцевому цвинтарі, бо на малюсінькому кладовищі церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих забракло місця вже двадцять років тому. Ґевін уявив, як вони опускатимуть у могилу верболозну труну на очах у цієї юрби. Вносити й виносити її з церкви було просто дрібничкою порівняно з цим…

Одна з близнят заплакала. Куточком ока Ґевін побачив, як Мері взяла доньку за руку.

Закінчуйте ви вже з цим, чорт забирай. Будь ласка.

— Гадаю, буде справедливо сказати, що Баррі завжди знав, чого він прагне, — хрипким голосом промовив брат Баррі. Присутні делікатно усміхнулися, коли він розповів про дитячі витівки Баррі. Відчувалося напруження, з яким він говорив. — Йому було двадцять чотири, коли ми поїхали на вихідні до Ліверпуля на мою холостяцьку вечірку. Першого ж вечора ми залишили кемпінг і подалися до пабу, а там за стійкою бару була донька власника, студентка, чарівна блондинка, яка обслуговувала клієнтів суботнього вечора.

Баррі тоді цілий вечір провів біля стійки, базікаючи з нею, в результаті чого вона мала велику халепу з батьком. Але Баррі вдавав, що не знайомий з тими дебоширами, що галасували в кутку.

Делікатний смішок. Мері низько схилила голову, обидвома руками притуляючи до себе дітей.

— Тієї ночі, коли ми повернулися в шатро, він сказав, що хоче одружитися з нею. Я ще й подумав, «Зачекай, зачекай, це ж я мусив нині напитися». — Знову ледь чутне хихикання. — На другий вечір Баз примусив нас знову йти у той самий паб. Коли ми вернулися додому, він одразу ж купив поштову листівку й відіслав її до неї, повідомляючи, що приїде ще раз у наступні вихідні. Вони одружилися рівно через рік після того, як зустрілися, і я гадаю, що всі, хто його знали, погодяться, що Баррі мав дуже добрий смак. У них народилося четверо прекрасних дітей — Ферґус, Нів, Шіван і Деклан…

Ґевін обережно набирав у груди повітря й знову випускав його, намагаючись не слухати; думав про те, що міг би в подібній ситуації вигадати про нього його брат. Йому не пощастило так, як Баррі, його романтичні пригоди не могли слугувати сюжетом для гарної історії. Йому ніколи не траплялося зайти в паб і знайти собі там чарівну дружину, усміхнену блондинку, готову подати йому кухоль пива. Ні, в нього була Лайза, яка ніколи не була надто високої думки про нього. Сім років безнастанної ворожнечі, кульмінацією якої став банальний трипер, а тоді, майже одразу, в його житті з’явилася Кей, яка прилипла до нього, наче агресивний і загрозливий молюск…

Та все одно треба буде їй зателефонувати, щоб тільки не повертатися після таких випробовувань у порожній дім. Він чесно їй розповість, яким жахливим і стресовим був цей похорон і як він жалкував, що її не було поруч. Це, безсумнівно, допоможе їй забути образу після їхньої сварки. Він не хотів лишатися сьогодні на самоті.

Двома рядами позаду ледь чутно ридав Колін Вол, затуливши обличчя великою вологою носовою хустинкою.

Тесса поклала руку йому на стегно й легенько його стискала. Вона думала про Баррі, про те, як сподівалася, що він допоможе їй з Коліном, про розраду, яку давали їм спільні жарти і сміх, про безмежну щедрість духу Баррі. Вона бачила його як живого, низенького й червонощокого, як він танцює джайв з Парміндер на останній їхній вечірці, передражнює обурення Говарда Моллісона стосовно Полів і дуже