Читати книгу - "Несподівана вакансія"

тактовно, як тільки він міг це робити, радить Коліну сприймати поведінку Жирка як підлітковий бунт, а не соціопатичні відхилення.

Тесса боялася того, як відіб’ється смерть Баррі Фербразера на її чоловікові, боялася, чи вдасться їм якось упоратись із цією жахливою раптовою втратою, боялася, що Колін не зуміє виконати посмертну обітницю, яку він дав небіжчикові, і що він не усвідомлює, з якою антипатією ставиться до нього Мері, хоча він так прагнув з нею поговорити. І всі ці Тессині страхи й печалі свердлив маленький і настирний хробачок її постійної турботи: Жирко і те, як запобігти неминучому вибуху, як змусити його прийти разом з ними на похорон або як приховати від Коліна те, що він не прийшов (що, зрештою, було б простіше).

— Сьогоднішню прощальну церемонію ми завершимо піснею, яку вибрали донечки Баррі — Нів і Шіван — піснею, що мала велике значення для них і їхнього батька, — оголосив вікарій. Тон, яким він це сказав, дозволив йому відмежуватися від того, що мало статися.

З прихованих гучномовців так голосно гримнули барабани, що всі присутні аж підскочили. Гучний голос американського репера проказав: «А-га, а-га», а тоді Джей-Зі продовжив

Good girl gone bad —

Take three —

Action.

No clouds in my storms…

Let it rain, I hydroplane into fame

Comin’ down with the Dow Jones…

Дехто подумав, що сталася якась помилка. Говард і Шерлі обмінялися обуреними поглядами, але ніхто не вимкнув музику і ніхто не побіг уздовж проходу з вибаченнями. Тут залунав потужний і сексуальний жіночий голос:

You had my heart

And we’ll never be worlds apart

Maybe in magazines

But you’ll still be my star…

Чоловіки понесли верболозну труну назад до виходу, і Мері з дітьми рушила вслід за нею.

…Now that it’s raining more than ever

Know that we’ll still have each other

You can stand under my umbuh-rella

You can stand under my umbuh-rella[2]

Парафіяни почали поволі виходити з церкви, намагаю­чись не йти в ритмі пісні.

 II 

Ендрю Прайс узявся за кермо батькового гоночного велосипеда й обережно вивів його з гаража, намагаючись не пошкрябати автомобіль. Потім зніс його кам’яними сходами вниз і покотив через металеву хвіртку на вулицю. Став однією ногою на педаль, відштовхнувся, проїхав так декілька метрів, і лише потім закинув через сідло другу ногу. Звернув ліворуч на стрімкий схил і, не торкаючись гальм, помчав униз у напрямку Пеґфорда.

Живопліт і небо злилися в одну смугу. Він уявив себе на велодромі, а вітер батожив йому волосся й обпікав щойновмите обличчя. Біля клиноподібного городика Фербразерів довелося трішки пригальмувати, бо кілька місяців тому на цьому крутому повороті він зарізко повернув і впав. Після того мусив вертатися додому в подертих джинсах і з роздряпаним з одного боку лицем.

Тримаючи кермо однією рукою, він в’їхав у Соборний провулок і насолодився ще одним, хоч і не таким швидким, спуском вниз, бо змушений був пригальмувати, коли побачив, що біля церкви ставлять у катафалк труну, а з важких дерев’яних дверей виходить зодягнута в темне юрба. Ендрю енергійно натиснув на педалі, завертаючи за ріг і зникаючи з виду. Він не хотів бачити Жирка, що виходитиме з церкви разом із зажуреним Каббі в новому дешевому костюмі з краваткою, який він так комічно й гидливо вчора описав під час уроку з англійської. Це було б те саме, що відволікати приятеля, коли він намагається випорожнитись.

Поволі об’їжджаючи по колу Майдан, він відкинув з лиця пасмо волосся й подумав, що могло статися з його фіолетово-червоними прищами через холодне повітря, і чи те протибактеріальне мило хоч трохи допомогло. Тоді він вигадав історію для прикриття: він вертався від будинку Жирка (що він цілком міг зробити — чому б ні?), а це означало, що вулиця Надії була очевидним маршрутом у напрямку річки, і так само очевидним був намір скоротити дорогу, завернувши в першу-ліпшу бічну вуличку. Тож Ґаї Баден (якби вона раптом визирнула з вікна свого будинку, і раптом побачила його, і раптом упізнала б) не було підстав думати, що він приїхав сюди заради неї. Ендрю не передбачав, що йому доведеться пояснювати причини своєї з’яви на цій вуличці, просто хотів сам повірити у власну версію, бо це, як йому здавалося, допомагало мати впевнений і незворушний вигляд.

Він просто хотів дізнатися, де стоїть її будинок. Він уже двічі на вихідні проїжджав на велосипеді цю коротеньку вуличку з будиночками, які щільно ліпилися один до одного, і кожен його нерв аж дзвенів від хвилювання, проте він ще й досі так і не з’ясував, у якому будинку зберігається його чаша Ґрааля. Усе, що він дізнався, підглядаючи крадькома крізь брудні вікна шкільного автобуса, було те, що вона мешкала з правого боку вулички, де стояли будинки з парними номерами.

Звернувши за ріг, він спробував набрати якомога спокійнішого вигляду, вдаючи велосипедиста, що сповільна їде до річки найкоротшим маршрутом, заглиблений у серйозні роздуми, хоч і готовий привітатися з однокласниками, якби такі тут раптом з’явилися…

Вона стояла там. На тротуарі. Ендрю й далі тиснув на педалі, зовсім їх не відчуваючи, і раптом усвідомив, які тоненькі в нього шини коліс, щоб утримувати на них рівновагу. Вона щось шукала в своїй шкіряній сумочці і її мідне волосся затуляло обличчя. Номер десять на дверях, напівпрочинених за її спиною, чорна маєчка, що не закривала талії, смужка оголеного тіла, широкий пояс і вузенькі джинси… коли він уже майже проминув її, вона замкнула двері і обернулася. Ніщо не затуляло її прекрасного обличчя, і вона чітко вимовила своїм лондонським акцентом:

— О, привіт.

— Привіт, — відповів він. Його ноги не переставали тиснути на педалі. Він віддалився на два метри, на чотири. Чому він не спинився? Він приголомшено їхав далі, не наважуючись озирнутися. Був уже в кінці вулички. «Тільки не впади, йопересете». Він завернув за ріг, не в змозі навіть збагнути, що відчув, залишивши її позаду — полегшення чи розчарування.

От бляха.

Він їхав далі в напрямку лісистої ділянки біля підніжжя пагорба Парджеттер, де крізь дерева коли-не-коли зблискувала мерехтлива поверхня річечки, та він не бачив нічого, крім образу Ґаї, що неоновим спалахом відбився в сітківці його очей. Вузька доріжка перетворилася в ґрунтову стежину, а лагідний від річки вітерець пестив йому обличчя, яке, мабуть, не встигло навіть почервоніти, так швидко все сталося.

— Бляха-муха!