Читати книгу - "Трохи пітьми"

більше я послуговуюся двома простими заповідями Лорни, то легше мені стає.

– Якщо жити за цими принципами, – сказала мені того ранку Лорна, – одного дня ти станеш відьмою.

Ми прогулювали першу пару (кожна свою), тому що в нас обидвох був бодун і від обидвох несло перегаром. Лорна палила цигарки, і я подумала, що теж хочу навчитися палити.

– Відьма – це добре чи погано?

– Відьма – це не добре і не погано. Це прикольно. Я відьма. Я роблю тільки те, що я хочу. Всі довкола мене роблять те, що я хочу. Все стається тільки так, як я хочу. Це означає, що я відьма. Ти хочеш бути відьмою?

Я навіть не знала, як сприймати її слова. З Лорною завжди так. Хоч вона називає речі їх іменами, ніколи не можна бути певною, жартує вона чи говорить всерйоз. Хоча слово «жартує» – це не про Лорну. Вона не жартувала – ніколи. Вона висміювала. Знущалась. Кепкувала. Глузувала. І якщо ти не встигала зрозуміти, що сказане нею – прикол, всі висміювання, знущання, кепкування чи глузуваня автоматично переходили й на тебе.

– Я думала, відьми інакші.

– Ти відповідай: хочеш бути відьмою?

До мене ніби повернулося на хвилю моє старе бачення. Я страшенно злякалася, бо подумала, що божеволію.

Я не ночувала вдома. Я спала в одному ліжку з цією неохайною, некрасивою рудою жабкою, я пішла від свого кавалера, з яким сподівалася наступного літа одружитися. І ця ліліпутка, від якої тхне перегаром, ця збоченка хоче від мене чути однозначні відповіді на абсурдні запитання. Наприклад, чи хочу я бути відьмою.

– Ну, хочу.

Лорна вивчала мене поглядом.

– Тоді зустрінемося сьогодні на «Гуркоті», – Лорна мала на увазі клуб, де щосереди відбувалися вечірки «важкої» музики. – Я буду о восьмій чекати тебе біля входу.

Вона розвернулася, щоб іти.

– Почекай, – потягнула я її за рукав. – Я… Я не можу сьогодні прийти додому так пізно. Я не ночувала, і, розумієш, я…

– Тоді не приходь взагалі, – буркнула вона. Я знову не збагнула: стосувалося це нашого з нею вечора чи моїх батьків. Обидва варіанти виглядали жахливо.

– Не будь такою зі мною, – не витримала я. – Не муч мене.

На це Лорна спокійно відповіла:

– Ти сама себе мучиш. Я тут ні при чому. Хочеш бути відьмою – живи, як живуть відьми.

Вона відвернулася й пішла. Я насилу придушила в собі сльози, ледь стрималася, щоб не кинутися за нею. Вкусила себе за долоню, але чомусь нічого не відчувала. Я стиснула щелепи так сильно, як лиш могла. Щось гаряче й солоне, наче слина, раптом набігло мені в рот. Десь дуже далеко в прокушеній долоні я відчула гарячий, тупий біль. Терлінькнув телефон, повідомляючи про нову есемеску. Все закипіло в грудях – я сподівалася, що це від Лорни. Однак писав мені Йостек: «Мала як справи. Треба зустрітись». Йостек був програмістом. Зневага до гуманітаріїв, як він звав мене й мені подібних, була в нього у крові, а також у текстах, які він час від часу породжував.

Я сховала телефон, бо не збиралася відписувати. Коли прийшла наступна есемеска: «Давай на 15.00 пообідаємо в нашому місці». Як би в такій ситуації повелася відьма?

Я подумала, що (а) я більше ніколи не брешу (в тому числі сама собі) і (б) роблю тільки те, що хочу. І замість того щоб гордовито змовчати, вибрала у списку відповідей заготовку: «Ответ: Да». Я хотіла побачити Йостека. І хотіла поговорити.

На пари цього дня я таки потрапила. Правда, була до них ніскільки не готовою: ані морально, ні фізично. Сиділа на лекціях у душній аудиторії тільки тому, що не знала, куди себе подіти до обіду. Я знемагала від думки, як буде правильніше: прийти сьогодні пізно додому (і нарватися на неприємності) чи зберегти домашній статус-кво, але пропустити вечірку і не побачити більше Лорни.

Не побачити Лорни мене лякало відчутно сильніше, ніж бути вичитаною вдома. В аудиторії я сиділа у напівпритомному стані – як завше, нікому не потрібна й нікому не цікава. Періодично мене відрубувало в сон, де я встигала пережити кілька коротких кошмарчиків (кожний не довше кількох секунд) і з болем вирватися у цей світ. Снилося щось муторне – про Лорну, про Йостека, якісь сварки, погоні… Насилу досиділа до кінця третьої пари. Ніби зомбі, вийшла на тролейбусну зупинку біля універу й на останні копійки купила п'ять сигарет ультралайт і пачку сірників. Я попросила, щоб мені до цигарок дали порожню коробку, аби не поламалися.

Ніколи до цього я не палила. Перша викурена цигарка справила велике враження. Мене занудило, пішла обертом голова. Гидкі відчуття в грудях були такими, що само собою стало ясно: одної цигарки з мене вистачить. Я ловила зневажливі погляди – принаймні я вважала їх зневажливими. Напевне, для тих, хто мене міг знати, зараз я опускалася на саме соціальне дно. Пом'яте обличчя, синяки під очима, вчорашній одяг, несвіжий подих. Ще й береться курити, прастітутка. «Та пішли ви», – сказала я подумки.

Час було йти на зустріч із Йостеком.

Він чекав на мене біля входу в студентське бістро, де ми часто зустрічалися на обідню перекуску.

Коли я вгледіла Йостекову постать, мені стало очевидно: це я приходжу на зустріч з ним востаннє. Більше його бачити не хочу. Якщо я буду говорити собі інакше, я брехатиму.

Йостек обійняв мене й одразу ж, не допускаючи незручних пауз, почав розповідати, що близиться кінець місяця, у нього знову буде купа роботи, доведеться допізна сидіти в офісі, але вже після авралу – після авралу в нього буде море часу, і ми підемо по магазинах, купимо мені щось класне. Можливо, отой строгий костюм, який так гарно на мені сидів, пусте, що він дорогуватий… «До чого ці слова?» – думала я.

– До чого ці слова?… – я не зчулася, як думка сама злетіла з язика. Йостек миттєво заткнувся і глянув на мене. Я пережила секунду гострої втрати контролю над собою. Тієї миті мені здалося, що я здатна на будь-яке божевілля. Дослівно будь-яке. Я тут же напружилась, щоб не випустити цю частину себе на волю. Страх вибив із моєї шкіри холодну пітняву.

– Ти що? – ошаліло спитав Йостек. Він взяв мене за плечі й розвернув до себе. – Мала, поясни, що з тобою твориться?