Читати книгу - "Віннету І"

вас зі своєю юнацькою зарозумілістю. А для цього я, мушу відверто зізнатися, не маю ні бажання, ні можливостей.

— Не говоріть дурниць! Друзі не повинні розмовляти так одне з одним. Ви ж хочете чогось навчитися. Але як можна навчитися чогось, якщо постійно мовчиш? То що ж ви хотіли щойно сказати?

— Я не згоден з вами й не вірю у пастку.

— Так? А чому?

— Обидва апачі їдуть до своїх. Вони хочуть якомога швидше повернутися знову до нас, а до того ж везуть у таку спеку ще й труп. Це дві достатньо вагомі причини, щоб їхати якомога швидше, бо труп може розкластися дорогою, а вони — повернутися до нас надто пізно, щоби застати табір на місці. Тож вони точно не гаяли часу на те, щоби заплутати сліди. На мою думку, це єдина причина того, що ми так чітко бачимо цей слід.

— Гм, — буркнув і собі Сем.

— І навіть якщо я не маю рації, — продовжував я, — ми все одно можемо спокійно їхати цим слідом. Поки ми на рівнині, нам нíчого боятися, бо тут ми здалеку побачимо будь-якого ворога і встигнемо втекти.

— Гм, — буркнув знову Сем і подивився на мене збоку. — Ви кажете про труп. Ви переконані, що в таку спеку вони везтимуть його зі собою?

— Так.

— І не поховають дорогою?

— Ні. Вони дуже шанували того чоловіка. Тож їхні звичаї вимагають, аби його поховали з усією індіанською пишнотою. А вершиною церемонії стала б можливість поховати разом із убитим і його вбивцю. Вони неодмінно збережуть тіло й поквапляться якомога швидше допастися до Раттлєра й нас усіх. Наскільки я знаю їх, цього варто очікувати.

— Наскільки ви знаєте? Тобто ви народилися серед апачів?

— Дурниці! Я такого не казав.

— Тоді звідки ви їх знаєте?

— З книг, про які ви нічого не хочете чути.

— Добре, — кивнув він. — Їдьмо далі!

Він не сказав, чи згоден із моєю думкою, але щоразу, коли його погляд зупинявся на мені, то його борідка ледь помітно смикалася. Я знав цю його особливість: вона означала, що йому нелегко перетравити якусь інформацію.

Ми галопом помчали через рівнину. Це була савана з невисокою травою, таких чимало поміж Кенейдіан-Рівер і Ред-Рівер. Слід складався з трьох смуг: ніби накреслений виделкою з трьома зубцями. Це означало, що коні, як і на початку, тут ішли поряд. Мабуть, було дуже непросто втримати тіло протягом такої тривалої поїздки верхи. Але наразі ми ще не побачили жодного знаку, який свідчив би, що апачі полегшили собі це завдання. Але я подумав собі, що навряд чи вони витримали б так довго.

Тепер Сем Гоукенс дійшов висновку, що настав час взятися повчителювати. І пояснив мені, як можна за слідом визначити, чи вершники їхали ступою, клусом чи галопом. Це було нескладно побачити й запам’ятати.

Через півгодини ми побачили ліс прямо перед собою, але коли під’їхали ближче, то виявилося, що він таки залишиться ліворуч, бо савана повертала. Дерева стояли так далеко одне від одного, що ціла група вершників могла легко проїхати поміж ними. Але апачі їхали трьома кіньми вряд, тож не могли проїхати через ліс. Зрозуміло, що вони мусили об’їжджати, і ми рушили вслід за ними, хоча могли б проїхати поміж деревами. Згодом, коли я вже «вивчився», мені, мабуть, не спало б на думку об’їжджати — я подався б через ліс навпростець: відразу ж за лісом я знову натрапив би на слід.

Ми їхали далі, а прерія тим часом звужувалася, перетворюючись на відкриту галявину з поодинокими кущами. Тут ми доїхали до місця, де апачі затрималися. Це було біля зарослів молодих дубів і буків. Ми обережно об’їхали це місце й наблизилися аж після того, як переконалися, що червоношкірих там давно вже немає. З одного боку зарослів трава була дуже прим’ята. Оглянувши місцевість, ми переконались, що тут апачі зійшли з коней і поклали тіло в траву. Потім вони пішли у зарослі, щоб нарізати там дубових палиць і почистити їх від дрібних гілочок. Рештки гілочок ми побачили на землі.

— Цікаво, щó ж вони зробили з цими палицями? — запитав Сем, подивившись на мене поглядом учителя.

— Вони спорудили ноші або сани для трупа, — невимушено відповів я.

— Звідки ви знаєте?

— Здогадався.

— Як?

— Бо я вже давно очікував чогось такого. Втримувати труп на коні — непросто. Тому я й думав, що на першій же зупинці апачі придумають собі якесь полегшення.

— Непогано придумано. Про таке теж пишуть у ваших книгах, сер?

— Не те, щоби там була точно описана така сама ситуація. Але все залежить від того, як читати: насправді можна багато що почерпнути з книг і потім застосувати за схожих обставин.

— Гм, дивно! Здається, той, хто писав це, й справді побував на Заході! Ваше припущення збігається з моїм. Тож переконаймося, чи правдиве воно!

— Мені здається, що вони зробили радше сани, ніж ноші.