Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"

137
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 64
Перейти на сторінку:
припав до нещасного, щоб урятувати його від розлючених людей.

— Зупиніться! Кажу вам, зупиніться! — заволав він неприродним, надривним голосом.

— Чи тобі нам указувати, сраний поміщику, — штовхнув його худий мужичок у потертій заячій шапці.

Володимир Кирилович відлетів, упав на водія і придавив його всім тілом. Скочив, спробував підвестися, але отримав ще одного стусана. Тоді він вирішив обернутися, але це в нього вийшло невдало — тієї ж миті його вдарили по спині, зваливши в закривавлений сніг. Винниченко протер щоки, щоб змахнути сніг, і раптом побачив, що його долоня стала яскраво-червоною. Він сіпнувся, подумав, що йому здалося, обтер іншою долонею очі, знову глянув на пальці й затремтів від жаху — таки кров. Володимир Кирилович болісно застогнав. Нудота підступила до горла. Стало так зле, що здавалося, ніби все його нутро придавлене каменем. Він ще раз сіпнувся, так, як сіпаються геть зневірені люди, тому що в останньому ривку сподіваються врятуватися. Але його вдарили ще раз, тепер уже просто в обличчя, і він упав на сніг поруч із водієм, який так і лежав нерухомо. Натовп схвально зойкнув. Бородань тицяв пальцем на добре вдягненого пана і кричав, що ось саме так вершиться класова справедливість. Худий чолов’яга в заячій шапці підняв угору брудний перст із пожовклим від старості нігтем і вигукнув, що годі панам панувати, тепер прийшов їхній час показати силу. Він захоплено закричав, підскочив до лежачих, штовхнув обох, придивився і знову вказав пальцем, покритим шаром бруду, що в’ївся в його грубі, покриті каналами розбухлих вен руки.

— Шубка у нього гарна, напевно, з дорогого хутра. Зшита як на мене, — заверещав він.

Підняв Володимира Кириловича — той покірно стояв, ніби механічна лялька. Чолов’яга зняв із нього шубу і швидко натягнув на себе. Натовп радісно зойкнув. Мужики й баби зареготали, коли побачили худого в панському вбранні.

— Я тепер пан. Поважно ходитиму по Хрещатику, випнувши пузо, — той комічно надувся, показуючи ходу череваня.

Біднота вибухнула вигуками. Мужики показували беззубі роти, повні пузирчастої слини. Баби, напнуті пуховими хустками, реготали на все горло й радісно вигукували. А худань кривлявся все дужче, нібито це єдина забава його важкого й одноманітного життя.

— А ось так я піду до Царського саду й витріщатимуся на високоповажних дам, — продовжував блазнювати він.

Володимир Кирилович стояв посеред біснуватого натовпу, щулився від холоду, перетворившись на маленького чоловічка. Навколо дикі очі, наповнені чорною рідиною зла; викривлені ненавистю обличчя, перекошені в дикому екстазі роти. Йому раптом здалося, що він опинився в пеклі, бачить танець диявола й чує його смердюче дихання. Люди, страшні й здичавілі, рухалися навколо нього, ніби в ритмічному танці тубільців; щось вигукували, волали, репетували. Місто кудись зникло, городяни не з’являлися.

У Винниченка запаморочилося в голові. Він ледве стояв на ногах, похитуючись, наче п’яний. Лайка лилася потоками. Байдужий сніг сипався і накладав на нього білий грим. Усе це геть його приголомшило — ось воно, обличчя соціалізму, посилене агітацією більшовиків, бідністю розуму й дикістю натовпу. Єресь, навколо єресь. От на що перетворилися його ідеали — простий люд готовий тільки грабувати й знущатися!

Володимир Кирилович дивився на скажених, водив перед собою рукою, ніби намагався стерти картинку божевілля, але нічого не виходило — гомін тільки посилювався. Овіяний холодним вітром, заморожений колючими подихами, пронизаний сотнями голок крижаного протягу, він раптом зрозумів, що це кінець усього, що було цінним для нього. Усе, у що він вірив, розсипалося пригорщею білого борошна, яке сипалося на нього з небес. Нічого, нічого не залишається з того, у що можна вірити, бо все людське — це тлін. Ні, немає для нього іншого шляху, як виїхати з України, бо переможений він, остаточно переможений.

Він обернувся, рушив, хотів було щось сказати, та замість слів у нього вирвався лише глибокий нервовий стогін. Володимир Кирилович раптом зрозумів, що задихається. Він потягнувся до коміра сорочки, намагався розстебнути його, та не вийшло. Тому він рвонув щосили, розірвав комір, обвів поглядом натовп — і знепритомнів. Голова Директорії впав, перш ніж зміг би почути, як січові стрільці кинулися на повсталих більшовиків та київських робітників і відігнали їх від машини, біля якої лежало два тіла — непритомного Винниченка і мертвого водія.


Розділ 16


Сухий вітер бився у вікно, жбурляв крупою в скло, аж іноді заходився в нападі, кашляв, наче старий волоцюга. Погода була дуже поганою. Людей на вулиці майже не залишилося, тільки молочник брів зі своєю худою кобилою наперекір повітряному потоку. Що він робить тут, на залізничному вокзалі? Важко ступає в білих хвилях хуртовини й не боїться потрапити в сніжний дев’ятий вал. Напевно, заблукав, збився з дороги. Навколо, окрім нього, ні душі. Але якщо прислухатися, то, здавалося, можна було розібрати у вітряному хрипі слова, складені в речення. Цього лютневого ранку бурмотіння зимового вихору чомусь привернуло увагу Симона Васильовича, бо нерозбірливий шум приносив легке заспокоєння. Для Петлюри в той час шепіт крижаної круговерті був кращим за всі слова, що існують у світі. П’ятий день вони перебували у Вінниці. Київ здали більшовикам. Винниченко виїхав за кордон, передавши владу Симонові Васильовичу, якого й призначали тепер головою Директорії. Міністри розбіглися. Потрібно вийти зі свого розкішного вагона С-55, який раніше належав царському міністру шляхів сполучення, але як змусити себе показатися на людях? Республіка руйнується на очах. Війська деморалізовані, навіть січові стрільці, втомлені від кількаденних боїв, не реагують на накази. Щодень на стіл Петлюри лягали доповідні про те, що військові частини У.Н.Р. збунтувалися або розходяться по домівках. Як бути далі — незрозуміло. Марно, усе марно.

Симон Васильович, утомившись від людської мови, слухав вітер. Це шипіння за вікном не припинялося, немов завірюха намагалася розповісти йому всі істини. Монотонність завжди може розповісти більше, ніж звукові сплески, адже прості істини легше повторювати раз за разом. Петлюра дивився у вікно й молив Бога, щоб ніхто не зайшов до нього, не порушив холодну самотність, не змусив його знову відкривати рота. Зараз людям була конче необхідною підтримка, та що він міг їм дати? Декілька слів про те, що не варто опускати руки, — але як самому повірити в це? Де знайти струнку логіку

1 ... 46 47 48 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Петлюра. Боротьба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Петлюра. Боротьба"