Читати книгу - "Паперова лялька"

сну – така була щаслива! Її аніскільки не турбувало, що за хлібом треба було постояти в черзі – давалася взнаки політика Хрущова сіяти замість традиційних сільськогосподарських культур кукурудзу – на корм свійським тваринам.

А от Микола в місті нудьгував. Свою тугу за лісовим роздоллям він бодай трохи вгамовував риболовлею.

Кривий Ріг стоїть на річці Саксагань, що впадає в Дніпро. Річка начебто й невелика, а риби мала рясно-рясно. І не якісь там бички для кошеняти, а карасі, коропи, судаки. І траплялись досить величенькі. То ж риба в домі не виводилася.

Зоя з Миколою влаштувалися працювати на шахту «Південна». Зоя – дільничним геологом, Микола – гірничим майстром. На вихідних гуляли в парку. Син швидко наздогнав дрібненьку сестричку. А що Зоя їх обох однаково коротенько стригла і однаково вдягала, то подекуди незнайомі перехожі питалися: «То у вас близнюки?».

Зоя досить швидко опанувала нову роботу. Вона мала раз на тиждень спускатися в шахту, збирати зразки і наносити розташування перспективних ділянок на карту. В шахту робітники спускались у кліті – це такий примітивний ящик з дощок з відкритим верхом, в якому стоячки розміщалось десь із тридцять чоловік одночасно. Нещасні випадки траплялись досить таки часто. Але ж і на пенсію шахтарі виходили аж на десять років раніше інших робітників, а в Радянському Союзі марно пільги не надавали.

До чого Зоя не могла призвичаїтись, то до виживання на зарплатню. В Сибіру як-не-як родину підтримувало власне господарство. Начебто вони обидва шахтарі, заробіток у обох пристойний, а от грошей вистачало тільки-тільки.

Була в них в підрозділу одна молода бездітна єврейка – Ляля. Тобто, її звали Лариса, але прізвисько до неї прикипіло так міцно, що вона на ім’я вже й не озивалася. Ляля, як ще навчалась у технікуму, їздила на практику в Тюмень.

Щось вона там собі застудила, тож дітей в неї не було. А весь свій невитрачений материнський інстинкт Ляля перенесла на чоловіка – Борєчку. Він вже невідомо скільки років навчався в інституті на денному відділенні і все ніяк не міг довчитися. Кілька разів його відраховували за неуспішність, та Ляля йшла, домовлялась, і Борєчка поновлював навчання. Вміла Ляля вмовляти.

Як Ляля примудрялася виживати на одну зарплатню разом із нетямущим чоловіком – невідомо. Хоча ні – відомо. Вона трішки підторговувала. Але робила це з таким безневинним виглядом! Коли продавала дефіцитну кофтинку або імпортні черевики чи не в два рази дорожче за магазинну ціну, переконливо твердила:

– Розумію, що дорого! Але ж сама так купила! Тільки мені (або Борі) не підійшло!

Того часу були популярні усілякі товариства, як от «Червоний Хрест», «Товариство потопаючих на воді», «ДТСААФ» – і безліч інших товариств, що успішно жебракували серед сумлінних працівників великого могутнього. Невідомо, що вони робили та кого рятували, але щомісяця кожний мав купити марку, тим самим внести якусь копійчину бодай не утримання їхнього керівного апарату. Зоя зазвичай мовчки купляла марки – однаково не відчепляться.

А от якщо з Лялі намагалися отримати бодай одну копійку, вона починала репетувати, наче її ріжуть:

– Та що я ці гроші друкую, чи що? В мене родина, в мене чоловік на денному, в мене зарплатня найменша у відділку! – і репетувала доти, доки її не залишали в спокої.

Зоя вже зовсім призвичаїлась до роботи. В обідню перерву залюбки грала в шахи із співпрацівниками – чоловіками. І нерідко вигравала. Ляля в обід обдзвонювала свою численну єврейську родину.

Якось Ляля підсіла до Зої і почала марнувати компліменти:

– Зоєчка! Звідкіля ти родом? В тебе така біленька шкіра на обличчі, така гладенька! Видно, що в тебе є дещиця блакитної крові! Чи не так?

Зоя вже набрала в легені повітря, аби докладно розповісти про свою рідню, як Ляля трохи не дотрималась ролі і надто швидко перейшла до прохання:

– Чи не подивишся контрольну по математиці? Боря в мене тямущий, тільки цю тему ніяк не опанує!

Зоя ледве не засміялася з себе: це ж треба так легко потрапити на гачок лестощів Лялі! Наче забула, що Ляля дарма мізинцем би не ворухнула. І всіх на свій аршин міряла. Звісно ж, в обід Зоя порішала їй всі приклади – хіба ж їй важко?

Якось Зоя зайшла до універмагу, що також був неподалік. Неквапно пройшлася всіма відділами… І затамувала подих від захвату. В найбільш віддаленому куточку розташувався відділ музичних інструментів. За червоною стрічкою були виставлені баян, акордеон, скрипка, віолончель, якісь ударні інструменти… І фортепіано. Зоя з тугою подивилася на ціну – ні, найближчим часом їм стільки грошей не назбирати. Повернутися та піти від своєї мрії теж було не сила. Тож вона накинула оком на акордеон. А там вже ціна була не така вже й жахлива. Тож кілька місяців потому вони з Миколою принесли додому зелене перламутрове диво.

Зоя накупляла нотних журналів. І тепер вечорами в їх оселі лунали вальси Штрауса, що навіювали відчуття шарму і розкоші навіть в їх напівпорожній бідненькій квартирці. І то були чи не найщасливіші хвилини в житті у Зої.

Родина жила бідненько, але дружно. А що Микола звик до великої родини, та й Зоя не опиралася, то вирішили народити ще одну дитину. Народилася дівчинка. Третя дитина відкинула добробут родини за межу нужденності. І як ото до революції в родинах було по сім-вісім дітей? Мати зазвичай не працювала, добувачем був