Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

почім у нас сьогодні витрішки? — гримнув на нього капітан. — Ану-но йди допомагай іншим розпалювати вогонь!

Живчик негайно взявся до роботи. Він кинувся в ліс по хмиз. Та коли хлопець повернувся, багаття, гугочучи і потріскуючи, вже горіло. Щоразу, як Дозорець або Тем Човновод підкидали поліно у вогонь, у повітря здіймався вихор оранжевих іскор. Від різних порід дерева вогонь співав, гарчав і сичав. Час від часу із полум’я у небо, немов сигнальний вогонь, стріляв шматок палахкотючого світляка.

Живчикові стало трохи тривожно. Зростаючи серед тролів, він був змалку навчений шанувати вогонь, який не тішився у лісових мешканців великою довірою. Ось чому летючим деревом вони топили тільки в печах. Недбалість повітряних піратів лякала хлопця.

Живчик саме підгилював ногою палаючі головешки назад у полум’я, коли, міцно прикувавши Камбаломорда до дерева, повернувся Вевека. Він шукав за капітаном і, проходячи повз Живчика, зупинився.

— Ве! — прогарчав він і показав на зуб у Живчика на шиї.

— Я б на твоєму місці тримався від Вевеки чимдалі, — застеріг його Тем Човновод. — Навіть коли він у гуморі, це найнепрогнозованіша істота з усього живого.

Та Живчикові було байдуже. Хай цей білий блукай-бурмило на вигляд і страшний, у його очах стояв знайомий смуток. Звір випростав лапу і легенько торкнувся зуба.

— Жи-ве-чик, — прогарчав він.

Живчик здивовано витріщився на звіра. Вевека знав, хто він такий! Йому згадалися ті часи, коли його покійний друг голосив, задерши морду до залитого місячним світлом неба. Згадав переливчасті крики у відповідь. Чи не Вевечин самотній крик лунав тієї ночі, коли Живчикового блукай-бурмила спіткала нагла смерть?

Вевека тицьнув у груди спочатку себе, потім Живчика.

— Др-р-рзз! — сказав альбінос. Живчик усміхнувся.

— Друзі, — погодився він.

Ту ж мить почувся сердитий капітанів голос. Капітан кликав Вевеку, і той мав постати перед ним негайно. Блукай-бурмило повернувся і слухняно почвалав до свого командира. Живчик озирнувсь і зустрівся поглядом із Темом Човноводом, який дивився на хлопця і не вірив своїм очам.

— Присягаюся, за все своє життя я не бачив нічого подібного, — зізнався він. — Дружба з блукай-бурмилом! Чого ж тоді чекати далі? — він скрушно похитав головою. — Ходи-но сюди, юнго, — покликав він. — Допоможи мені тут.

Тем став біля вогню. По-знавецькому оббілувавши волорога, він нанизав його на рожен із залізного дерева і прилаштував над полум’ям. Повітря сповнилося густого запаху підсмаженого м’яса. Живчик допомагав Темові, і вони удвох знай крутили рожен над вогнем.

Ще не встиг Стоуп Рипуча Щелепа оголосити, що скінчив лагодити корабель, і злізти з дерева, як волоріг був уже готовий. Тем ударив у гонг.

— Шабаш! — прокричав він.

Живчик умостився між Темом Човноводом і Дозорцем. Капітан та Вевека сиділи навпроти нього, а трохи позаду, в затінку, розташувався Сліво Спліт. Камінний Штурман так і не з’явився, а плескатоголовий гоблін Камбаломорд, надійно прикутий до дерева, мусив обходитись недоїдками, що йому кидали.

Наповнивши свої спорожнілі шлунки чорним хлібом та димучими кавалками волорогового м’яса і випивши по повнісінькому кухлю лісового елю, пірати помітно звеселилися.

— Пусте! — просторікував Тем Човновод, — бували в нас ще й не такі халепи, чи не так, кепе?

Капітан щось буркнув у відповідь. Він не мав гумору до балачок.

— Скажімо, якось ми вчинили наліт на спілчанські кораблі над самим Санктафраксом. Ніколи б не подумав, що вийдемо сухими з води. Нас загнали у глухий кут, тікати нікуди, а оті дикі плескатоголові гобліни, що в них тільки різанина в голові, яким вони валом повалили з вантажних трюмів отих широченних одоробал — спілчанських кораблів! Зроду не бачив, щоб Спліт так тремтів і так прудко біг. Він біг — і примовляв: «У трюмах же мала бути береза-рудокір!»

— Таж таки мала бути, — пробурмотів Сліво. — А вони зігнали нас усіх докупи і...

— Тільки капітан не втікав, о, ні — тільки не Захмарний Вовк, — реготнув Тем. — Він миттю вихопив свого здоровенного меча та й давай ним махати перед цілою ватагою отих покидьків, а слідом за ним і Вевека. То була справжня різанина, тільки не та, що намислили гобліни. Ось звідки взявся у нас Камбаломорд. Він — єдиний із ворожого стану, хто зацілів. Пречудовий воїн, але очей із нього краще не спускати. Отоді-то наш капітан і рішився свого ока. Він називає це чесним обміном.

— Годі, Теме, — зітхнув капітан.

— А коли я втратив щелепу, ніякого чесного обміну і близько не було, — встряв у розмову Стоуп Рипуча Щелепа, і знову, коли він озвався, заскрипів його протез із залізного дерева. — По моїй спині дерлися ті, хто брав на абордаж вороже судно. Ульбус Пентефракс підкрався до мене ззаду з мисливською сокирою в руках. Я не мав жодного шансу, — він сплюнув у вогонь. — От і вийшло, що він нині ходить у спілчанських капітанах і живе в розкоші у Нижньому Місті! Цей спілчанин! — він прочистив горлянку і знову сплюнув.

— Ну, не такі там уже й мерзотники, — протяг Сліво Спліт, присуваючись до вогню. — Пам’ятаю, коли я починав у Нижньому Місті...

— Дозорцю! — перебив його капітан. — Ти накреслив маршрут? — дубовий ельф ствердно кивнув головою. — Молодчина, — похвалив капітан і повагом оглянув коло піратів, які раптом утихомирились і принишкли. — Три правила повітроплавання. Ніколи не став вітрил, поки не накреслено маршруту, ніколи не залітай вище, ніж дозволяє твій найдовший абордажний трос, і не розраховуй на доки в місцях, ще не позначених на мапах.

Пірати слухали і дружно кивали головами. Вони всі до одного знали, які небезпеки чигають на того, хто заблукає у безкрайому зеленолистому океані. Вогонь поволі згасав. Живчик побачив, як танцюють відсвіти палахкого полум’я у замисленому капітановому оці.

— Колись я мав необережність учинити саме так, — продовжував він свою розповідь, — приземлився там, де не повинен був приземлятись, —