Читати книгу - "Четверо в яхті"

де щойно відцвіли вишні, а тепер червоніли порічки. І ніде нікого. Тільки біля хвірток гавкають собаки.

Широкими кроками хлопці пройшли по цій вимерлій вулиці. Наступна вела в центр міста. Садочків тут уже не було, з обох боків стояли будинки на два і три поверхи. Але й тут було пусто.

І навіть на базарній площі хлопці нікого не зустріли. Вони саме були в центрі її, кали знову почувся крик, могутній, але іншої інтонації: спочатку він був сповнений надією, потім раптом перейшов у вереск крайнього відчаю.

Хлопці стояли, дивлячись один одному в очі. Здісь уже почав догадуватися, коли Суламіф підняла морду І гавкнула. Вони оглянулись і мало самі не скрикнули: таким незвичним було те, що в цьому містечку вони побачили живу істоту.

У відчиненому вікні третього поверху кам'яного будиночка з'явилася якась старенька. Вона теж була вражена їх появою і наче скам'яніла, спершись на підвіконня і витріщивши очі.

Хлопці підбігли до неї.

— Скажіть, будь ласка, пані, — крикнув Куцик, — що тут робиться?

Жінка не слухала його, щось тепле блиснуло в її очах.

— Ну, нарешті! — вигукнула вона, плескаючи в долоні. — Нарешті знайшлося кілька таких, що не збожеволіли! Та ще й молоді, зовсім молоді! Любі мої, ви зробили велике діло!..

Старенька замовкла, наче схаменулася. Її погляд став підозріливим.

— Чекайте, чекайте! А звідки ви? Чи не з торговельної школи?

— Ми з Варшави! — гордо промовив Куцик.

Жінка гнівно відійшла, щоб зачинити вікно. В цю мить незвичайний крик утретє долинув на площу, і знову спочатку захоплюючий, а потім безмежно сумний.

— Ну, чого ви чекаєте? — сказала старенька. — Біжіть, біжіть! Це там! Там ваш проклятий футбол!

Вони подивилися один на одного і справді побігли. Бабуся гукала їм навздогін в'їдливо і безнадійно:

— Авжеж, авжеж! Нічого іншого, тільки футбол! Ні вистави, ні хор, ні народні танці! Тільки футбол і футбол! Ганьба!

— Дивіться, яка завзята! — здивувався Здісь на ходу.

— Але як же ти відразу не догадався! Теж спортсмен! — шпигонув його Куцик.

— Я відразу так і подумав, — викручувався Здісь. — Тільки тут так пусто, зовсім пусто! Щоб у нас у Варшаві такого…

2

Хлопці швидко добігли до протилежного кінця містечка: воно було невелике. Тут, оточений молодими берізками, був розташований місцевий стадіон. Щоправда, самого стадіону не видно було — його заступав густий, різнобарвний і галасливий натовп. Хлопці намагалися якось проштовхнутись і подивитися, що там робиться, але бігова доріжка, що чорним еліпсом обрамляла поле, була заповнена людьми. Кілька рядів лавок теж були зайняті глядачами.

— Що тут відбувається? — запитав Куцик якогось літнього чоловіка, який, стоячи на лавочці, розмахував солом'яним капелюхом і кричав щось незрозуміле.

Літній чоловік нічого не відповів, а коли Здісь обережно торкнувся до його коліна, той наосліп махнув рукою, наче відганяючи набридливу муху.

На землі біля нього стояла жінка в рожевому капелюсі.

— Ну й що, Рисю, ну й що? — вигукнула вона, смикаючи чоловіка за штани. — Ну, кажи вже!

— Тиснуть! — крикнув чоловік.

— Ну й слава богу, слава богу! — зітхнула жінка. — Тиснуть, тиснуть! А ви, — звернулася вона до Здіся, — якщо не знаєте, то прочитайте афішу, замість того щоб заважати порядним людям!

Хлопці оглянулись і помітили на воротях трохи надірвану афішу:

ВИРІШАЛЬНИЙ МАТЧ

ЗА ВИХІД У ВОЄВОДСЬКИЙ КЛАС «А»

СК. ГАЛВУНИ — СК. СВЯТА ЛИПКА

Виходить, загадка досить нескладна. Хлопці відвернулися, бажаючи хоч раз глянути на гру, яка так захоплювала галвунян.

— Тиснуть, тиснуть! — кричав чоловік, якого смикали за штани. Потім він замовк і глянув на годинник: — От чорт, лишилося тільки п'ятнадцять хвилин!

За щільною стіною дорослих, що заступали прохід на поле, хлопці помітили семирічного малюка, який з філософським спокоєм лизав цукерку.

— Нуль-нуль, — прокоментував він занепокоєння чоловіка. — Наші тиснуть, але їм не везе. Бо дурні! Поніжа-третього поставили центром нападу, а не півсереднім!

Хлопці здивовано подивилися на малюка. Той зрадів, але не показав цього.

— Йдіть до наших воріт. Он туди! Там ще можна щось побачити. Тепер всі під тією Святою Липкою. Наших підбадьорюють! А біля наших воріт, напевно, пусто.

— А ти чому не йдеш? — запитав Андрійко.

— Чого я там не бачив? Я навіть справжні команди бачив. «Гвардію»! А ці тут… — Малюк знизав плечима.

Семирічний болільник, як виявилося, знав, що говорить. Проштовхуючись між людьми, які завзято кричали, вболіваючи за свої команди, трійка румбакштагів вибралася, нарешті, на вільний простір. Біля галвунських воріт взагалі було пусто, тільки запасний воротар нервово стежив за драмою, що розігрувалась навпроти.

Це справді була драма. Підтримані симпатією і надією земляків, галвуняни притиснули Святу Липку так рішуче, що обидві команди з'юрмилися на штрафному майданчику гостей. Навіть галвунський воротар не витримав і з кожною хвилиною наближався до середини поля, немовби його притягував магніт. П'ятірка нападу Святої Липки повністю перейшла на захист. На середині поля не лишилося жодного святолипкаря.

— Поніж, бий по воротах! — кричав натовп.

З клубка червоно-блакитних майок галвунян і блакитно-червоних костюмів святолипкарів виринала раптом солом'яна чуприна Поніжа. Зразу ж біля нього ставало гаряче. Чиїсь руки, голови, ноги виробляли якісь дуже різкі рухи. Глядачі, які з трьох боків суцільною стіною оточували половину поля святолипкарів, починали кричати ще дужче. Малий брудно-коричньовий м'яч здіймався в повітря і падав на голови глядачів, супроводжуваний криком відчаю. Саме цей крик так заінтригував чверть години тому наших мандрівників.

З кожною хвилиною драма переростала в трагедію. Поніж даремно стрибав, присідав, вимахував ногами, робив фінти, ножиці. Противники весь час перехоплювали м'яч. Господарі поля дедалі більше нервували.

В якусь мить, зовсім випадково, Поніж опинився не перед воротами, а на правому фланзі. За ним помандрували