Читати книгу - "Четверо в яхті"

шість чи вісім противників і стільки ж галвунян. Важко сказати чому, але перед воротами гостей випадково залишився один з галвунських нападаючих. Замішання на правому фланзі закінчилось, як завжди: м'яч злетів над головами. Однак він не вийшов за межі поля, а полетів у зовсім іншому напрямі, і в якусь мить галвунянин біля воріт побачив його перед собою.

Галвунянин занепокоєно оглянувся і не помітив Поніжа, — кумир упав, і п'ять гравців саме піднімали його.

Як же це так, гол без Поніжа? Навіть публіка збентежилась. Кілька секунд усі мовчали. Потім знайшовся иайсправедливіший серед глядачів — Здісь. Він крикнув:

— Бий!

І галвунянин вдарив, його ніхто не атакував, до воріт — дванадцять метрів, часу досить, щоб добре прицілитися.

Він навіть відскочив ще на два метри, щоб розігнатися. Серед болільників запанувала тиша.

Надзвичайно сильний удар, і м'яч полетів майже вертикально вгору, прямо в бездонне літнє небо!

І тоді наче грім з цього неба вдарив: так реагувала публіка! Нещасний гравець схопився за голову, впав, качаючись по землі. Запасний воротар, що стояв біля хлопців, плюнув і сказав крізь зуби:

— Ясно. Це ж не Поніж. Чого він ліз? Дурень підказав, а той і повірив! — І він понуро глянув на Здіся.

Настали останні п'ять хвилин. Мобілізувавши рештки виснажених сил, галвуняни знову завели свою бойову пісню:

— Поніж, бий по воротах!

Поніж не вдавався вже до жодних формалістичних прийомів. Тільки-но одержавши м'яч (а це було кожних десять-п'ятнадцять секунд), він негайно бив його ногою, коліном, грудьми, лобом, потилицею — прямо в зачаровані ворота святолипкарів.

На жаль, нечиста сила, якщо вона існує на світі, саме тепер, на останніх п'яти хвилинах, взяла ці ворота під свій захист. Всі удари Поніжа влучали в пустку, в обійми воротаря гостей, відскакували від ніг, колін, грудей, лобів і потилиць святолипкарів. Дорогоцінні секунди минали, крики глядачів уже взагалі не вщухали, запасний воротар біля хлопців тільки повторював:

— Ну й не щастить! Не щастить! Ну й дадуть нам, ох і дадуть!

— Хто дасть? Чому? — не витримав Здісь.

— Ніхто не дасть. Нічого! Ні відпустки, ні премії! На вулицю не вийдеш! Ну й не щастить, хай йому чорт! Остання хвилина!

І саме в цю мить крики раптом стихли. На полі виникло замішання. Свисток судді припиняє гру. Кілька чоловік нахиляється, підіймає…

— Поніж! — заверещав натовп.

Справді, Поніж нерухомо, відкинувши голову назад, лежав на руках товаришів. Здавалося навіть, що він знепритомнів.

Тиша тривала кілька секунд. Суддя викликав капітанів команд і щось їм говорив, погрожуючи пальцем.

Публіка на льоту все зрозуміла: погрожує пальцем, значить, тільки попереджає. Тиша раптом лопнула, і зчинився оглушливий галас.

— Одинадцятиметровий! Одинадцятиметровий! — кричали люди. І одночасно, не чекаючи на результат першої вимоги, виголошували споконвічне: — Суддю на мило!

Суддя завагався. Він ще раз покликав обох капітанів.

Глядачі оцінили це позитивно і більше судді не чіпали. Тим голосніше лунало:

— Одинадцятиметровий!

І от суддя пішов до воріт святолипкарів і почав відраховувати одинадцять кроків.

Це рішення мало видатні лікувальні властивості: непритомний Поніж вирвався раптом з рук добровільних санітарів, підстрибуючи побіг на поле і, відштовхнувши владним жестом решту своєї команди, почав священнодіяти. Він поставив м'яч на визначеному суддею місці, але тільки-но той відвернувся, легенько пересунув його на двадцять сантиметрів до воріт. Публіка радісно посміювалась, і запасний воротар потер руки.

— О, це голова!

Поніж відійшов на два кроки, наче взяв розгін, потім зупинився, схилився над м'ячем, доторкнувся до нього.

— Майстер! — зворушено сказав сусід хлопців. — Це щоб роздратувати воротаря! Ну й удар у нього! Якщо він, боронь боже, попаде в штангу — пропали ворота!

Поніж знову відійшов від м'яча. Тепер стояла така тиша, що було чути навіть крики чайок над далеким озером.

— Ну! — тихо пробурмотів запасний. І Поніж, нарешті, розігнався, наче буря, налетів на м'яч.

Всі наступні події тривали буквально десять секунд. Але ці десять секунд потрясли галвунський світ!

Запасний не переоцінив силу вдару Поніжа, але недооцінив галвунські ворота. Як блискавиця полетів м'яч і — яке невезіння! — влучив у самий центр перекладини. Він не зламав її, але вдарив так сильно, що соснові кріплення реагували, як катапульта.

М'яч відскочив від перекладини і з не меншою силою полетів назад. Ось він уже легко підстрибує по зеленій травці. Святолипкарі скочили вперед. Бравий захисник, хлопець хоч куди, вдарив м'яч, і той високою дугою полетів до воріт господарів поля.

Тоді розпачливо пролунали сотні голосів галвунян. Бо, як уже було сказано, воротар галвунян з кожною хвилиною пересувався до середини поля і в момент трагічного штрафного удару пересік центральну лінію. Побачивши тепер м'яч у себе над головою, він різко повернувся і з криком помчав назад, до своїх необачно залишених воріт. А вгорі летів проклятий м'яч!

Ось він, нарешті, приземлився на добрих двадцять метрів попереду переслідувача, підстрибнув і покотився прямо в лівий кут воріт.

Біля цього кута, спершись на штангу, стояв Куцик, за ним Андрійко, Здісь, запасний воротар і ввічливо сиділа Суламіф. Всі скам'яніли. Воротар, який запізнився на кілька секунд, щось кричав, показуючи рукою. Хлопці, нарешті, зрозуміли, що він кричить.

— Лови, тримай!

Тоді запасний вискочив із-за Здіся і, зробивши величезний стрибок, кинувся прямо у ворота. Здалека це виглядало досить ефектно. На якусь частину секунди бліда тінь надії засвітилася в очах галвунян.

На жаль, зблизька все виглядало інакше. Запасний воротар, який стояв за Здісем, зробив свій стрибок не завдяки швидкій реакції та спритності, а просто тому, що, пориваючись до м'яча, він зачепився кінчиком бутса за необачно висунуту вперед ногу Здіся. І, звичайно, перевернувся. Гепнувшись, він проорав носом шматок поля і затримався, очманілий, саме в ту мить, коли за півметра від його пальців м'яч легко вкотився у ворота галвунян.