Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Так, так буде краще. Мабуть…

***

— Я вже дуже стара для цього, — дівчатка сиділи в загальній гримерці. Хоча хто сидів, а хто і лежав, закинувши ноги на стіну, як Аміна. Свої несправедливо довгі ноги, на які й дивитися-то боляче. Тобто на них приємно, а на свої, якими б рівними та стрункими вони не були, — потім боляче.

— А скільки тобі? — так, нетактовно, але це питання хвилювало Настю з першого дня знайомства з Аміною. Адже дівчина належала до породи тих, про чий вік складно оцінювати за зовнішнім виглядом. Іноді даси двадцять, не кривлячи душею, а іноді й тридцять, теж цілком серйозно.

— Через три роки буде тридцять.

Хтось свиснув, хтось хмикнув, а хтось залишився байдужим. Аміна ж легким рухом перекинулася, сідаючи на диванчик по-людськи.

— А що? — вона схилила голову, кидаючи на Настю лукавий погляд.

— Нічого… І скільки ти працюєш тут?

— П’ять років. З моменту відкриття.

Дівчатка принишкли, не вірячи своїм вухам. Зазвичай з Аміни й слова про особисте не витягнеш, а тут стільки інформації та й відразу…

— І ти ніколи не хотіла піти? — для Насті, для якої термін у стінах Метелика був суцільною боротьбою і смугою перешкод, роки в Батерфляї здавалися фантастикою, нереальністю і небажаністю.

— Раз на три дні — стабільно хочу. Ну й що? Залишитися хочу більше… Подобається мені тут.

— Подобається?

Аміна посміхнулася, закидаючи руки на спинку дивана.

— Уяви собі. Я б дещо змінила, звичайно, але концептуально — подобається…

— Що змінила б?

— А про це я вже не з тобою розмовлятиму, а з твоїм…

— Він не мій! — Настя відповіла, а потім відчула, як жар приливає до щік. Решта дівчаток знову почали хмикати й переглядатися.

— Так я ж навіть не сказала, хто… Може, я про Пампушка?

Усі прекрасно знали, що не про Пампушка. Тільки ледачий не помітив би іскри між Настею та Імагіним, та й на святі клубних іменин були всі, тому хто тут 'твій', було зрозуміло кожному.

— Він. Не. Мій.

А Настя, чуючи подібні розмови, кожен раз гнівалася.

— Гаразд-гаразд, заспокойся. Ну не твій, то не твій. Може правда, охолов уже. Не прийшов же знову. Втретє, виходить…

Не прийшов. Хоча Настя і знала про від'їзд Імагіна, до того ж знала з перших вуст, але десь у глибині душі вірила, що він однаково з’явиться в Метелику. А він не прийшов. І не зателефонував ні разу. Вона теж не телефонувала — але в неї ж і причин не було, а він міг би… Чорт, варто було дати волю думкам, як вони неслися не туди.

— Гаразд, я пішла, а ви тут можете спокійно перемивати мені кісточки далі, — Настя буркнула незлостиво, діставши у відповідь такі ж незлісні прощання, підбадьорювання або глузування.

З’ясувалося, що в Метелику колектив може бути куди більш душевним і щирим, ніж у трупі, за якою Веселова спочатку так сумувала. Тут ніхто їй не заздрив, як і вона нікому, ніхто особливо не був відвертим, але й туману таємничості на рівному місці не пускав. Тут вміли сміятися один над одним і над собою без підтексту, просто тому, що сміятися треба, а не пам’ятаючи, що з допомогою жартів можна когось принизити.

Прикривши за собою двері спільної кімнати, Настя попрямувала у свою. Помацала рукою по кришці трансформатора, але ключа там не знайшла. Взялася за ручку — двері відчинені.

Дивно, начебто ж зачиняла… Знизавши плечима, вона увійшла в темне приміщення без вікон. Може, просто забула, або Пампушок заглядав. Зрештою, не так уже й важливо — цінні речі всередині не зберігаються, а на її шорти й босоніжки навряд чи спокуситься здобувач матеріальних цінностей.

Настя пройшла до трюмо, відчинила ящик, витягла з нього телефон. Ні вхідних, ні повідомлень, а ще годинник показує неправдоподібний ранок, ну або ніч недозволену…

Спершись руками об тумбу, Настя наблизилася до дзеркала, спробувала розгледіти своє відбиття в непроглядній темряві. Побачити, звичайно, змогла тільки овал свого обличчя, але жваво уявила, як може виглядати — напевно, туш давно розмазалася, грим поплив, волосся розтріпалося. Вади професії, нічого не поробиш. А тепер потрібно ще додому дістатися, і тільки там щастя: власний душ, власне ліжко, подушка власна й така ж ковдра. А ще ведмедик — батьківський подарунок на семиріччя. Власний і дуже дорогий серцю.

Настя усміхнулася, згадуючи, як була рада колись дістати саме його. А ще згадуючи, як раділи батьки, так догодивши. Дитинство, дитинство…

Усмішка злетіла з губ, коли за спиною дівчини почулися дивні несподівані звуки. Спочатку, ніби вібрація, потім звук дзвінка, а потім виразне 'чорт' в чиємусь виконанні.

Так швидко до дверей Настя ще не добиралася. Так сильно по вимикачу теж не била, та й не згадала б, коли востаннє очі в неї ставали таких розмірів.

— Ви?

На її дивані, тому самому, який так любив Євген, сидів… точніше раніше, схоже, лежав, а тепер підіймався, Імагін. Сонний, злий, скуйовджений, цідячи щось неприємне крізь зуби та прикриваючи очі, на які сильно било світло.