Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Я з цікавістю втупилася на неї. Відгомін сну насторожено кольнув у серце, так само, як і я, блондинка! Правильні аристократичні риси обличчя, чарівні зелені очі, струнка витончена фігура. Красива, навіть дуже! У підлітковому віці я була схиблена на творі Анн і Серж Голон "Анжеліка", та, перечитавши всі частини роману, я так і не змогла уявити собі образ героїні, через яку багато мужиків буквально злітали з котушок. Не в образу Мішель Мерсьє, але примірник, що стоїть навпроти мене, знятий у головній ролі екранізації книги, викликав би приголомшливий фурор. Тверезо дивлячись на речі, я розуміла, що багато в чому їй програю. Неприємна ситуація!

- Ти що, вирішив собі гарем організувати? - уїдливо поцікавилася я.

- Лізо, познайомся, це Вікторія, - моє запитання він тупо проігнорував. - Вона теж Напівкровка.

Моєму "щастю" не було меж!

- І...? - ці таємниці мадридського двору вже дістали.

- Лекс мене врятував, - знову влізла блондинка. - Якби не він, я б уже померла від СНІДу.

Я ледве стримувала сміх, що рвався назовні. Доблесний вампір! Кістьми ляжу, але стражденному допоможу! Ні, ось умора!

- Помирати, так із музикою? Так, Олексію? - не витримала та розсміялася.

- Вгамуйся! - блакитні очі зло звузилися.

- Гаразд - гаразд! Не кип'ятись! - через хвилину заспокоїлася я. - От тільки не вірю в твою безкорисливість. Користь де?

- Як ти можеш? - ця особа явно безцеремонна, адже я не до неї зверталася. - Лекс дав тобі другий шанс на життя, а ти поводишся як невдячна тварюка.

Дружби у нас не вийде!

- Лекс, це від Олексія? - байдуже поцікавилася я, дістаючи з-під ліжка сумку, щоб упакувати свої речі.

- Моє ім'я Алексіос. Що ти робиш?

- Речі пакую. Чи силою триматимеш?

- Не буду, - сумно зітхнув він. - Лізо, ти сама довго не протримаєшся.

- Я не піду, якщо зізнаєшся, чого ти домагаєшся?

- Нічого.

- Кинь! Я чула вашу розмову.

- Тебе вона не стосується. Це особисте.

- Зрозуміло! - хоча нічого не зрозуміло!

Не знаю чому, але саме зараз я поставила питання, що мучило мене.

- Що буде, якщо вампір з'їсть звичайну людську їжу?

- Нічого не буде. Вийде відразу назад, знудить, - організм не прийме.

Після звернення минуле не так гостро сприймалося, і я вже більш-менш нормально могла думати про те, що сталося. Боязка малюсінька надія, що терзала мене, канула в небуття. Незважаючи на всі дивацтва, пов'язані з Владом, він не міг бути вампіром, оскільки не раз при мені з апетитом поглинав їжу.

Я почала поспішно укладати речі, абсолютно не уявляючи, що буду робити далі. Олексій психанув та, відчутно грюкнувши дверима, вийшов із кімнати. Двері, не потерпівши такого грубого поводження, залишилися жалібно звисати на одній нижній петлі.

- Я не дам тобі піти! - загрозливо прошипіла блондинка. - Ти підставиш Лекса, мене... себе... На тебе мені наплювати, але сама подумай, що буде, якщо Справжні дізнаються про наше існування! Ти без контролю відразу всіх нас видаси! Тобі, що жити набридло? Чи ти думаєш, ми тут в ігри граємо?

Раціональна ланка, звісно, була в її монолозі, але... от кому сподобається, що його використовують, до того ж у темну? Йти в нікуди не хотілося. Залишитися і ризикнути - побоювалася. Я абсолютно не уявляла, навіщо їм потрібна. Батько! Гроші! Можливо, але малоймовірно. Усе! Інших версій не було.

- Дай пройти! - я, з сумкою в руках, стала навпроти блонд.

- Ні!

Вільною рукою я схопила її за горло з наміром відкинути в протилежний бік до вікна. Віка на мить розгубилася, але швидко опанувала себе, і, обхопивши своїми двома нитками мою бідну кінцівку, переламала її у двох місцях. Особливого болю я не відчула, впустила сумку й іншою рукою, а точніше своїми ідеальними, не короткими нігтями, проробила на її гарненькому личку чотири рівненькі криваві борозни від скроні до підборіддя, доволі таки глибокі. Тієї ж миті, коли моя рука відірвалася від спотвореного обличчя блондинки, мене щось відірвало від неї. У бік вікна полетіла все-таки я, гарненько так приклавшись потилицею в стінку над ним. Бійка не зайняла й частки секунди часу! У голові утворився неприємний гул, біль у руці набирав неабияких обертів, але все це було ніщо, порівняно з картиною, що відкривалася переді мною. Анжеліка, тьху, блін, Віка впала на коліна, поруч із нею, теж на колінах, схилився Олексій. Його реально трясло.

- Ти як? - з придихом запитав він у блондинки.

А нічого, що в мене тут рука зламана у двох місцях?!

- Усе нормально, милий! Скоро заживе, ти ж знаєш! - відповіло це "щось" булькаючим голосом, губи в неї збільшилися в кількості.

Я зловтішно посміхнулася - і знову я найкрасивіша!

- До весілля заживе! - ну, не змогла стриматися.

- Ідіотка! Ти що витворяєш?! - мить і Олексій навис наді мною. Ой, не треба було привертати до себе увагу! Я розсудливо промовчала.