Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

День самогубців

Василина Гаврилюк дісталася Дніпра до ранку. Вдосвіта її з напарником зустріли двоє представників кримінальної поліції міста. Вони допомогли столичним колегам дістатися відділку та почати роботу. Всю ніч після дзвінка з Києва місцеві копи перебирали томи повідомлень, щоб вранці мати змогу відзвітувати по справі, але нічого суттєвого їм не вдалося знайти.

О десятій годині Василина зателефонувала до Андрія Стеценка. Він давав їй завдання відзвітувати про результати слідства саме у цей час. Майор одразу підняв телефон, оскільки всю ніч провів у відділку. Стеценко спав у кріслі навпроти дивану письменниці, накривши її своєю весняною курткою.

— Тобі вдалося щось дізнатися? — запитав Стеценко.

Василина не знала з чого розпочати, оскільки новини були невтішні.

— Ти мене добре чуєш? — запитав Стеценко, не дочекавшись відповіді.

— Не знаю, що розповідати.

— Що встигли зробити зранку? Не витрачай мій час даремно…

— Місцеві хлопці склали орієнтований список жінок, які наклали на себе руки, однак жодної Владислави Левицької не змогли виявити. Перелік невеликий – всього десять осіб. Троє стрибнули у Дніпро, одна загинула від передозування, двоє повісилися, одна задихнулася газом з вихлопної труби у гаражі, дві дівчини наковталися таблеток і ще одна…

— Перерізала вени на руці, — спробував вгадати Стеценко.

— Так, — погодилася Василина. — Вам відомі ще якісь деталі?

— Просто здогадався. Один з найпоширеніших способів вкоротити віку.

— Ми з неї й почали. Анжеліка Городецька. Двадцять дев’ять років на момент смерті. Вкоротила собі віку після розлучення з чоловіком та втрати дитини. Кілька місяців не виходила на люди, а тоді забралася у ванну і вбила себе. Виявили тіло батьки, коли не змогли до неї додзвонитися.

— Одразу встанови контакт з батьками, — порадив Стеценко. — Вони могли щось чути про захоплення дочки. Або з колишнім чоловіком. Не за день вона встигла написати роман та спробувала дати йому життя на платформі…

— Якщо це вона, — виправила Василина.

— Я це й мав на увазі. Все. Працюй над завданням. Година часу тобі.

Стеценко вимкнув виклик і подивився на Марину Хмельницьку. Вона сиділа попереду, нагадуючи витягнуту з саркофага царицю. Зім’ята сукня, на обличчі не вцілів навіть натяк на макіяж, мішки під очима.

— Прокинулися? — запитав Стеценко.

— Дякую за курточку! — сказала Марина. — Ви ж старший за мене, то, може, говоріть на ти. Я не ображатимуся на таке.

— Якщо самі наполягаєте, тоді я так і звертатимуся!

— Телефонувала ваша колега? — запитала Марина.

— Так! — відповів Стеценко.

— Вона дуже хороша дівчина.

— Тільки постраждала сильно. Вам її не зрозуміти.

— В якому сенсі? — запитала Марина.

— Краще не знати такого…

Стеценко вийшов з кабінету, залишивши важливого свідка наодинці. Він не повертався майже годину, доки не прибула їжа на замовлення. Поліцейські зі слідчої групи принесли йому відеозаписи, на яких вдалося помітити вбивцю, коли той рухався до квартири Тараса Домбровського.

Стеценко переглядав ретельно, наче його загіпнотизував високий чоловік, який грав старого каліку.

Минуло дві години, доки знову не зателефонувала Гавриленко.

— Це не наша письменниця! — пояснила вона. — Чоловік та батьки дали нам всі пояснення по телефону. Покійна навіть читати не любила, а писати тим більше. Її після розлучення не цікавило нічого, крім особистої трагедії. Технік переглянув ноутбук та телефон, які залишилися після неї. Навіть на портал ніколи не заходила…

— Я все зрозумів, — перебив Стеценко. — Роздай орієнтовні питання своїм колегам з відділку у Дніпрі. Нехай кожен вільний офіцер візьме справу із цього списку і максимально швидко дасть нам відповідь, чи писали книги загиблі жінки.

— Прийняла! — вимкнула виклик Василина Гавриленко.

Стеценко відніс харчі до кабінету, поділившись ними з Мариною. Вона попросила принести інші речі, оскільки сукня ставала незручною і все більше нагадувала про похорон подружки з порталу. Однак Андрій не міг їй нічим допомогти. Вільних офіцерів для виконання забаганок не було.

- Може тоді ви зі мною поїдете на квартиру? – запитала Марина.

- Я не стану так ризикувати! – заперечив Стеценко.

Він попрощався і вирушив з відділку на термінову зустріч. Семен Палій дав йому координати трьох хакерів, котрі спеціалізувалися на вірусах і часто мали справи з СБУ. Щоб вмовити їх вийти на контакт та допомогти, Стеценко сам поїхав за адресами і не став афішувати зустрічей офіційно. Він витратив на всіх трьох більше шести годин часу, однак жоден нічого путнього не розповів. Всі троє захоплювалися роботою вбивці і заявляли, що подібного фахівця можна знайти тільки у спецслужбах. Використання таких вірусів було суворо заборонене законом і за це били по руках навіть найбільш талановитих.

Василина Гавриленко телефонувала о 15.00, 17.00 та 19.00. Її дзвінки створили враження, що цілий день був відведений для обговорення суїцидів та самогубць. Стеценко терпляче запитував, розуміючи, що молода колега з усіх сил намагається допомагати, однак результатів не було жодних.

Востаннє Василина зателефонувала о 20.00, щоб доповісти про чергову жертву суїциду. Бідолашна валилася з ніг, але все було даремним.

- Ти впевнена, що жодна з них не була письменницею? – запитав Андрій.

- На сто відсотків. Хлопці знайшли ті некрологи в інтернеті, взялися за перевірку джерела інформації та обіцяють до завтра розібратися. Вони теж не всесильні, - зітхала Василина. – Хтось наче навмисне стер нашу покійницю з усіх баз даних, аби ми не вийшли через неї на нього. Та ми не здаємося!

- Це правильно! – похвалив Стеценко. – Працюй. Я вимкну, бо хтось на паралельній лінії висить і намагається добитися моєї уваги…

Він перемкнув виклик і почув у слухавці голос майора Деканозова.

- Андрію, він знову вийшов на зв’язок і опублікував продовження. Зараз хлопці тобі спробують надіслати посилання. Вбивця його розповсюдив скрізь, де тільки міг. Літературні портали готові мільйони заплатити за подібні публікації.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍