Читати книгу - "Ліс таємниць"

була як дві краплі води схожа на свою матір. І, на превелике щастя, вона була сама. Щойно Річкова королева спинилася принюхатись до повітря, він тихенько гукнув її:

— Мрячконіжко! Сюди!

Мрячконіжка смикнула вушками. За якусь мить вона опинилася біля нього в хащах папороті.

— У чому річ? — стурбовано нявкнула вона. — Щось про Срібнострумку? Я її звідучора не бачила.

Вогнесердові здалося, що в горлі застрягла велика кістка. Він проковтнув гіркий клубок.

— Мрячконіжко, — нявкнув вояк, — я в недобрий час. І мені прикро… Срібнострумка померла.

Мрячконіжка недовірливо втупила в нього погляд своїх пронизливих блакитних очей.

— Мертва? — повторила вона. — Не може бути! — і, перш ніж Вогнесерд устиг відповісти, трохи різкіше додала: — Що, хтось із ваших Громових вояків її там спіймав?

— Ні, ні, — швиденько заперечив Вогнесерд. — Вона була на Сонячних Скелях із Сіросмугом, коли раптом почалися пологи. Щось пішло не так. стільки крові було. Ми зробили все, що могли, але... Ох, Мрячконіжко, мені так шкода.

Поки він пояснював, біль застелив Мрячконіжці очі. Вона низько і протяжно завила, відкинувши голову назад і вчепившись пазурами в землю. Вогнесерд підійшов ближче, щоб хоч трохи її втішити, і відчув, як кожнісінький м’яз її тіла аж бринить від напруги. Він не міг сказати нічого, що якось би їй зарадило.

Нарешті жахливе голосіння стихло, і Мрячконіжка трішки розслабилась.

— Я знала, що добра з цього не буде, — промурмотіла вона. У голосі королеви не було люті, лише втома і смуток. — Казала ж я їй не зустрічатися із Сіросмугом, але чи ж вона послухала? Аж не віриться, що я більше ніколи її не побачу.

— Сіросмуг поховав Срібнострумку біля Сонячних Скель, — пояснив Вогнесерд. — Якби ти колись зі мною там зустрілася, я би показав, де саме.

Мрячконіжка кивнула.

— Звісно, Вогнесерде.

— Кошенята її вціліли, — додав вояк, намагаючись хоч трохи полегшити біль королеви.

— Кошенята? — знову насторожилась кицька.

— Двійко, — нявкнув Вогнесерд. — Із ними все гаразд.

Мрячконіжка кліпнула, зненацька замислившись.

— А Громовий Клан прийме малюків — вони ж наполовину Річкові?

— Одна з наших королев їх вигодовує, — запевнив її Вогнесерд. — Клан гнівається на Сіросмуга, але ніхто не зганятиме злість на кошенятах.

— Ясно, — Мрячконіжка ще якусь мить мовчала, а тоді підвелася. — Я маю піти до табору і розповісти Клану. Вони ж навіть не знають про Сіросмуга. Не уявляю, що мені казати батькові Срібнострумки.

Вогнесерд розумів, як вона почувається. Чимало батьків-вояків не визнавали своїх дітей, але між Кривозором та Срібнострумкою був тісний зв’язок. І до його горя через смерть доньки домішається злість на те, що вона зрадила Клан, покохавши Сіросмуга.

Мрячконіжка похапцем лизнула чоло Вогнесерда.

— Дякую, — нявкнула Річкова королева. — Дякую, що прийшов і розповів.

І вона пішла, миттю щезнувши серед папороті. А коли Мрячконіжки не стало видно, рудий вояк підвівся й рушив кам’янистим берегом до броду, який вів на його рідні угіддя.

Вогнесерд прокинувся від голоду. Роззираючись у темному вояцькому кублі, він побачив, що Сіросмуга вже немає. «О, ні! — роздратовано подумав Вогнесерд. — Він знову пішов до Срібнострумки!» А тоді пригадав.

Відколи Срібнострумка померла, вже двічі сходило сонце. Коли у Клані тільки-но дізнались про гульки Річкової киці із Сіросмугом, усі коти були шоковані й люті. Але зараз агресія почала вщухати, хоча й досі ніхто з вояків, окрім Вогнесерда та Орлякошуба, не говорив із Сіросмугом і не ходив із ним патрулювати. Синьозірка ще не оголосила, яка кара чекає відступника.

Вогнесерд потягнувся та позіхнув. Цілу ніч йому не давав заснути Сіросмуг: друг увесь час крутився і штурхався. Але то була далеко не головна причина знемоги, яку він відчував. Вогнесерд просто не міг уявити, як Клан оговтається після удару, завданого відступництвом Сіросмуга. У таборі запанувала атмосфера непевності й недовіри, яка уривала всі бесіди і навіть обмежила звичні ритуали вмивання.

Рішуче обтрусившись від залишків сну, Вогнесерд вислизнув із кубла та рушив до купи свіжини. Саме сходило сонце, цяткуючи табір золотим промінням. Не встиг він нахилитися за тлустою мишкою, як позаду озвався голосок:

— Вогнесерде! Вогнесерде!

Вояк озирнувся. З ясел до нього щодуху мчав Хмарко. Ряболиця з іншими кошенятами рухалася трохи повільніше, а поруч із нею, на превеликий подив Вогнесерда, йшла Синьозірка.

— Вогнесерде! — задихано сказав Хмарко, загальмувавши біля нього. — Я стану новаком! Я стану новаком зараз!

Вогнесерд упустив мишу. Вояк не міг не радіти, дивлячись на захват малого. Та до радощів домішувалась і нотка провини через те, що він забув про наближення шостої повні Хмарка.

— І ти, звісно, будеш його виховником — так, Вогнесерде? — нявкнула Синьозірка, підходячи до них. — Час тобі мати ще одного новака. Ти чудово попрацював із Орлякошубом, хоч він і не був твоїм учнем.

— Дякую, — нявкнув Вогнесерд, низенько опустивши голову на знак глибокої пошани.

Незважаючи на радість, у його думки вкрадався смуток спогадів про першу ученицю, Попелапку. Він завжди буде почуватися винним у тому нещасті, але цього разу, із Хмарком, Вогнесерд налаштований упоратися краще.

— Я працюватиму наполегливіше за всіх! — пильно дивлячись на нього, пообіцяв Хмарко. — Я буду найкращим новаком з усіх!

— Це ми ще побачимо, — нявкнула Синьозірка, а Ряболиця радісно замуркотіла.

— Він мене днями й ночами доймав, — вдоволено нявкнула руда королева. — Я знаю, що Хмарко буде найкращим. Він у мене сильний і розумний.

У Хмарка від її похвали заблищали очі. «Цей малий, здається, змирився з тим, що він кицюня, — подумав Вогнесерд. — Але він примхливий і заледве знає, що таке взагалі вояцький правильник, не кажучи вже про повагу до нього. Чи варто було його сюди приводити?»

Це питання знову й знову не давало йому спокою. І було ясно, що процес навчання Хмарка не обіцяє бути легким.

— Я скличу віче, — нявкнула Синьозірка, прямуючи до Високого Каменя. Востаннє зиркнувши на Вогнесерда, Хмарко чкурнув за провідницею, а решта кошенят дріботіли за ним.

— Вогнесерде, — нявкнула Ряболиця, — я тебе хочу дещо попросити.

Вогнесерд стримався, щоб не застогнати.

— Так, у чому річ? — очевидно, до початку церемонії йому не судилося поїсти.

— Це про Сіросмуга. Я знаю, що випало на його долю, але він майже не вилазить із ясел, усе пильнує тих двох кошенят. Наче думає, що Злотоквітка не зможе про них подбати. Він нам усім уже печінки проїв.

— А йому ви про це казали?

— Намагались натякнути. Крапохвістка навіть запитала, чи він сам не збирається привести кошенят. А Сіросмуг і вусом не повів.

Вогнесерд востаннє скрушно глянув на мишу.

— Я з ним поговорю. Він зараз там?

— Так, від самого ранку.

— Піду витягну його на