Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

й жаху в ньому раптом розквітала радість, спалахувала закоханість, бажання заспівати якусь гарну пісню чи малювати, або, вдихаючи аромат квітки, граючи з кошеням, до нього знову поверталася дитяча злагода з життям. І зараз вона повернулася б, завтра або післязавтра, і світ знову став би добрим і прекрасним. А поки що повернулося інше: печаль, роздуми, безнадійна, щемлива любов до риб, що помирали, до квітів, що в’янули, жах від тупого свинського існування, байдужого витріщання і сліпоти людей. У такий час він завжди згадував з болісною цікавістю і глибокою пригніченістю бродячого студента Віктора, якому він всадив колись між ребер ножа, і як той, стікаючи кров’ю, залишився лежати на ялинових гілках, і його мучили роздуми про те, що, власне, тепер стало з цим Віктором, чи його зовсім зжерли звірі, чи щось від нього залишилося. Що ж, залишилися, мабуть, кістки та зо дві жмені волосся. А кістки – що стало з ними? Як довго це триває, десятиліття чи тільки роки, доки й вони втратять свою форму і стануть землею?

Ох, сьогодні, дивлячись зі співчуттям на риб і з огидою на базарних людей, з серцем, сповненим тривожного смутку і гіркої ворожості до світу і до самого себе, йому знову згадався Віктор. Може, його знайшли і поховали? І якщо це сталося – то чи все м’ясо досі повідпадало з його кісток, чи все згнило, чи все з’їли черви? Чи залишилося волосся на його черепі і бровах над очницями? А від Вікторового життя, що було сповнене пригод та історій, фантастичної гри його химерних жартів і вигадок, – що залишилося від нього? Крім кількох нечітких спогадів, збережених про нього його вбивцею, чи хоч щось іще залишилося від цього не зовсім звичайного людського буття? Може, Віктор являвся у снах жінкам, яких колись кохав? Ех, все зникло і розсіялося. І так відбувається зі всіма і зі всім, швидко квітне і швидко в’яне, а потім на все падає сніг. Яких тільки надій не плекав він сам, коли кілька років тому прийшов у це місто, сповнений жаги до мистецтва, сповнений глибокої трепетної поваги до майстра Ніклауса! І що від цього залишилося? Нічого, не більше, ніж від довготелесої постаті бідного грабіжника Віктора. Якби хтось сказав йому тоді, що настане день, коли Ніклаус визнає його рівним собі і вимагатиме для нього від гільдії звання майстра, йому здалося б, що він тримає в руках усе щастя світу. А зараз це було нічим іншим, як зів’ялою квіткою, чимось сухим і безрадісним.

Розмірковуючи про це, Ґольдмунд раптом побачив видіння. Це був трепетний спалах, що тривав тільки мить: він побачив обличчя Праматері, схилене над безоднею життя, з безнадійною посмішкою, воно прекрасно і страшно дивилося на народження, на смерть, на квіти, на шелестіння осіннього листя, з посмішкою – на мистецтво і з посмішкою – на тління.

Їй, Праматері, було все однаковим, над усім панувала її моторошна посмішка, схожа на місяць; засмучений Ґольдмунд був їй таким само дорогим, як і короп, що помирав на бруківці рибного ринку; горда й холодна діва Лізбет – такою само, як розкидані в лісі кістки того Віктора, який так хотів колись вкрасти його дукат.

Та ось спалах згас, таємниче обличчя матері зникло. Але його бліде сяйво продовжувало ще мерехтіти в душі Ґольдмунда, хвиля життя, болю, щемливої туги прокотилася крізь його серце. Ні, ні, він не бажав щастя і ситості інших: риботорговців, городян, ділових людей. Чорт би їх побрав. Ох, це мерехтливе, бліде обличчя, цей сповнений зрілості пізнього літа рот, на важких вустах якого промайнула, мов вітер і місячне сяйво, ця невимовна посмішка смерті!

Ґольдмунд пішов до будинку майстра, було близько полудня, він почекав, доки не почув, що Ніклаус закінчив роботу і миє руки. Тоді він увійшов до нього.

– Дозвольте мені сказати вам кілька слів, майстре, це можна зробити, доки ви миєте руки і надягаєте сюртук. Я спраглий ковтка правди, я хочу дещо вам сказати, що можу сказати саме зараз і ніколи більше. У мене такий стан, що я мушу з кимось поговорити, і ви єдиний, хто, можливо, зрозуміє мене. Я звертаюся не до чоловіка, який має знамениту майстерню й отримує всі почесні замовлення від міст і монастирів, має двох підмайстрів і прекрасний багатий будинок. Я звертаюся до майстра, який зробив фігуру Божої Матері там, у монастирі, найпрекрасніший образ з усіх мені відомих. Цього чоловіка я любив і шанував, стати схожим на нього було для мене найвищою метою на землі. Зараз я зробив фігуру Йоана, і мені не вдалося зробити його таким досконалим, як ваша Божа Матір, але він вже такий, як є. Іншої фігури я не робитиму, у мене немає жодного образу, який вимагав би вираження і змушував би його втілювати. Точніше, є один далекий священний образ, який я колись муситиму зробити, але нині ще не можу. Щоб його втілити, я мушу ще більше дізнатися і пережити. Можливо, я зможу створити його через три-чотири роки, або через десять чи більше, або й ніколи. Але до того часу, майстре, я не хочу займатися ремеслом, лакувати фігури і прикрашати різьбленням катедри, вести ремісниче життя в майстерні, заробляючи гроші, і ставати таким, як усі ремісники, ні, цього я не хочу, я хочу жити і мандрувати, відчувати літо і зиму, побачити світ і скуштувати його краси і його жахіть. Я хочу страждати від голоду й спраги, хочу все це забути і звільнитися від усього, чим жив тут і чого навчився у вас. Мені справді хотілося б колись зробити щось таке ж прекрасне і вражаюче, як ваша Божа Матір, але бути таким, як ви, і жити так, як ви, я не хочу.

Майстер помив і витер руки, зараз він повернувся і подивився на Ґольдмунда. Його обличчя було суворим, але не сердитим.

– Ти сказав, – відповів він, – а я почув. Давай залишимо це поки що. Я не кваплю тебе з роботою, хоч справ і багато. Я не вважаю тебе підмайстром, тобі потрібна свобода. Мені хотілося б дещо обговорити з тобою, любий Ґольдмунде; не зараз, через кілька днів, а поки що можеш згаяти свій час, як бажаєш. Бачиш, я значно старший за тебе і дещо розумію в цьому світі. Я думаю інакше, ніж ти, але я розумію тебе і те, що ти маєш на увазі. Через кілька днів я накажу тебе покликати. Ми поговоримо про твоє майбутнє, у мене є різні