Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

набігу загонів Занзібарського султана на області Марунга та Маніуем.

Тут Стенлі зробив дослідження берегів Луалаби і пройшов її до самого гирла. У його експедицію входили сто сорок носіїв, найнятих в Ньянгве, та дев'ятнадцять човнів. З перших же кроків загін Стенлі повинен був битися з людожерами Укусу і перетягувати човни руками, щоб обійти непрохідні пороги річки. Біля екватора, в тому місці, де Луалаба робить вигин на північно-північний схід, п'ятдесят чотири човни, в яких було декілька сотень туземців, напали на маленьку флотилію Стенлі, проте йому вдалося відбити їхній напад. Відважний дослідник, пропливши до другого градуса північної широти, встановив, що Луалаба не що інше, як верхів'я Заїру або Конго, і що, слідуючи за її течією, можна вийти прямісенько до берега океану. Саме цей шлях і обрав Стенлі. Дорогою йому майже щодня доводилося відбивати напади прибережних племен. 3 липня 1877, під час переходу через пороги Массаса, загинув один з його супутників, Френсіс Покок, а 18 червня човен самого Стенлі потрапив у водоспад Мбел і лише диво врятувало його від смерті.

Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув до селища Ні-Санда, що знаходилося за чотири дні ходу від океанського берега. За два дні він знайшов у Банзая-Мбуко припаси, що їх було відправлено назустріч експедиції двома торговцями з Ембоми; в цьому маленькому прибережному містечку Стенлі нарешті дозволив собі відпочити. Він постарів в свої тридцять п'ять років від труднощів та поневірянь під час подорожі через весь Африканський материк, яка зайняла два роки та десять місяців. Зате течія річки Луалаби була відомою тепер аж до самого Атлантичного океану. Також було встановлено, що поряд з Нілом, головною північній артерією Африки, і Замбезі, головною східною її артерією, на заході Африканського континенту тече третя в світі за величиною ріка довжиною дві тисячі дев'ятсот миль[59], що в різних частинах своєї течії має назви Луалаба, Заїр або Конго та з'єднує область Великих Озер з Атлантичним океаном.

Однак, експедиції Стенлі та Камерона відбувалася вздовж північної та південної меж Анголи, сама ж ця область в 1873 році, тобто в той час коли «Пілігрим» зазнав аварії, була ще майже не дослідженою. Про Анголу знали лише, що вона є головним невільничим ринком на заході Африки і що центрами работоргівлі в ній є Біє, Касонго та Казонде.

І саме в ці згубні місця, за сотні миль від океанського узбережжя, Гарріс заманив Діка Сенда та його супутників: жінку, змучену горем та втомою, помираючу дитину та п'ятьох негрів, приречених стати здобиччю жадібних работорговців.

Так, це була Африка, а не Південна Америка, де ані туземці, ані звірі, ані клімат нічим не загрожували подорожнім, де між хребтом Анд та океанським узбережжям простягнулася привітна країна з безліччю поселень, в яких місіонери гостинно надають притулок кожному мандрівникові. Якими далекими були Перу та Болівія, куди буря, напевно, принесла б «Пілігрим», якби злочинна рука не змінила його курс, і де потерпілі від аварії віднайшли б стільки можливостей повернутися на батьківщину!

Це була страшна Ангола, до того ж її найглухіша частина, куди не заглядали навіть португальські колоніальні власті, дикий край, де під свист батога наглядачів тягнулися каравани рабів.

Що знав Дік про цю країну, в яку його привела зрада? Дуже небагато — те, що говорили місіонери XVI і XVII століть та португальські купці, які постійно їздили з Сан-Паулу-ді-Луанда через Сан-Сальвадор до Заїра, те, що розповів доктор Лівінгстон про свою поїздку 1853 року, — і цього було достатньо, щоб зломити людину навіть менш мужню за Діка.

Дійсно, становище було жахливим.

Розділ другий. Гарріс та Негоро

Наступного ранку після того, як Дік Сенд та його супутники востаннє зупинилися в лісі на ночівлю, за три милі від місця ночлігу, як заздалегідь і домовлялися, зустрілися двоє.

Цими двома були Гарріс та Негоро. В подальшому ми дізнаємося, чи випадковою була зустріч на узбережжі Анголи португальця, що прибув з Нової Зеландії, з американцем, якому у справах работоргівлі часто доводилося навідуватися цю область Західної Африки.

Гарріс та Негоро всілися попід корені величезної смокви, на березі прудкого струмка, вода якого дзюркотіла поміж двома щільними рядами папірусу. Розмова щойно розпочалася, оскільки португалець з американцем зустрілися всього хвилину назад і тепер розповідали один одному про те, що відбулося впродовж останніх декілька годин.

— Отож, Гаррісе, — промовив Негоро, — тобі не вдалося заманити ще далі в глиб Анголи загін капітана Сенда, адже так вони називають це п'ятнадцятирічне хлопченя.

— Так, друзяко, — відповів Гарріс. — Я навіть дивуюся, що мені вдалося заманити їх на сотню миль від узбережжя! Останніми днями мій юний друг Дік Сенд слідкував за кожним моїм рухом. Його підозра замінювалася впевненістю і, чесно кажучи…

— Зайва сотня миль, Гаррісе, і ці люди, вочевидь, були б у нас в руках. Втім, ми і так намагатимемося їх не впустити.

Гаррс стиснув плечима.

— Куди вони подінуться? — сказав він. — Я повторюю, Негоро, мені ледве вдалося вчасно дати драла! По очах мого юного друга я зрозумів, що він готовий всадити в мене цілий заряд свинцю прямісінько в груди, а, варто зазначити, я зовсім не перетравлюю сливові кісточки по дванадцять штук на фунт.

— Зрозуміла річ! — сказав Негоро. — Я сам маю зуб на цього молодика.

— Що ж, тепер ти маєш можливість відплатити йому з повна і навіть з відсотками! Першими днями мені неважко було видавати Анголу за Атакамську пустелю, адже я бував там одного разу. Однак, малюк Джек вимагав «гумові дерева» та пташку-муху; його матуся — хінне дерево, а кузен обов'язково хотів знайти кокуйо. Чесне слово, я знесилився вигадувати. І після того, як мені величезними зусиллями вдалося видати жирафів за страусів… Геніальна думка, Негоро! Я вже не знав, що й придумати. Та й мій юний друг, як я помітив, більше не вірив моїм поясненням. А потім ми побачили сліди слонів. А потім ще й, — звідки вони взялися? — бегемоти! Розумієш, Негоро, бегемоти та слони в Америці — це ж те саме, що порядні люди в бенгельскій каторжній в'язниці. І, нарешті, на довершення, старий негр примудрився знайти під деревом ланцюг та кайданки, які скинув, напевно, якийсь невільник під час втечі. Тієї самої миті десь неподалік загарчав лев. Зрештою, я ж не міг їм стверджувати, що то муркотить домашній кіт! Мені тільки й вистачило часу, що скочити в сідло та втікти.

— Розумію, — відповів Негоро. — Та все ж я вважав б за краще, якби вони забрели ще на