Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

сотню миль далі вглиб країни.

— Я зробив все, що міг, друзяко, — заперечив Гарріс. — До речі, добре, що ти йшов за нами на достатній відстані. Вони неначе здогадувалися про тебе. Там був один песик — Дінго. Скидається на те, що ти йому не дуже до вподоби. Що ти йому зробив?

— Нічого, — відповів Негоро, — однак, він скоро отримає кулю в лоба.

— Таким самим гостинцем тебе почастував би Дік Сенд, якби помітив тебе на відстані пострілу. Варто визнати, мій юний друг стріляє добре, та й взагалі легінь хоч куди.

— Яким би легінем він не був, Гаррісе, йому задорого стане його зухвалість, — відповів Негоро і на його обличчі з'явився вираз невблаганної жорстокості.

— Чудово, — стиха сказав Гарріс. — Вочевидь, ти, мій любий, зовсім не змінився. Подорожі не зіпсували тебе!

Після хвилинного мовчання американець знову заговорив.

— До речі, Негоро, — промовив він, — коли ми з тобою так несподівано зустрілися неподалік від місця катастрофи корабля, поблизу гирла Лонгі, ти встиг лише розповісти мені про цих милих людей і попросити мене завести їх якнайдалі вглиб уявної Болівії, однак ані слова не сказав про те, що ти робив впродовж останніх два роки. А два роки в нашому бурхливому житті — це довгий термін, друзяко. Відколи старий Алвіш, якому ми вірно служили, відправив тебе з Касонго на чолі невільничого каравану, від тебе не було жодних новин. Відверто кажучи, я думав, що ти мав неприємності з англійським крейсером, через що твоє тіло замайоріло на реї.

— Трохи не закінчилося тим, Гаррісе.

— Нічого, ще попереду, Негоро.

— Дякую!

— Що ж поробиш, — відповів Гарріс з філософською байдужістю. — Професійний ризик. Якщо вже займаєшся работоргівлею на африканському узбережжі, не варто розраховувати на смерть у власному ліжку. Отже, тебе впіймали?

— Так.

— Англійці?

— Ні. Португальці.

— До або після здачі вантажу? — запитав Гаррис.

— Після, — відповів Негоро, трохи повагавшись. — Португальці тепер, коли вони непогано розжилися на работоргівлі, роблять вигляд, ніби вони проти неї. Мене виказали, простежили за мною, впіймали.

— І засудили?

— До пожиттєвого ув'язнення на каторзі в Сан-Паулу-ді-Луанда.

— Тисяча чортів! — вигукнув Гарріс. — Каторга! Не дуже хороше місце для таких людей, як я і ти. Адже ми звикли до життя на волі! Мабуть, я б обрав шибеницю.

— З шибениці втікти неможливо, — промовив Негоро, — а от з в'язниці…

— Тобі вдалося втекти?

— Так, Гаррісе. Рівно за два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатися в трюмі англійського корабля, що вирушав до Окленду, в Нову Зеландію. Бочка з водою та ящик з консервами, між якими я причаївся, забезпечували мене їжею та питвом впродовж всього плавання. Для мене то було дуже тяжко, однак я не хотів виказувати себе допоки судно перебувало у відкритому морі. Я знав, що варто мені висунутися з трюму, як мене негайно ж відправлять назад, і тортури будуть такими самими з тією лише різницею, що вони перестануть бути добровільними. Окрім того, після прибуття в Окленд мене б передали до рук англійців, а ті закували б мене в кайданки і відправили назад в Сан-Паулу-ді-Луанда, а там, гляди, й замайоріти на реї, як ти виражаєшся, недовго. З усіх цих міркувань я вважав за краще подорожувати інкогніто.

— І без квитка! — зі сміхом вигукнув Гарріс. — Фу, друзяко, і не соромно тобі? Їхати зайцем, ще й на всьому готовому.

— Так, — зітхнув Негоро, — одначе тридцять днів в темному трюмі…

— Годі тобі, Негоро, це все вже позаду! Отже, ти поїхав в Нову Зеландію, в країну маорі? Однак, ти там не залишився. Як же ти їхав назад? Знову в трюмі?

— Ні, Гаррісе. Сам розумієш, там я думав лише про єдине: як би повернутися в Анголу та знову взятися за свою торгівлю.

— Так, — зауважив Гарріс, — ми своє діло любимо… за звичкою.

— І я півтора роки…

Раптом Негоро замовк. Схопивши Гарріса за руку, він напружився.

— Гаррісе, — сказав він пошепки, — чи не чув ти якогось шурхоту в заростях папірусу?

— Дійсно, — відповів Гарріс, хватаючись за заряджену рушницю.

Вони підвелися, насторожено озираючись і прислухаючись.

— Нічого немає, — промовив Гарріс. — Просто струмок роздуло після дощів і через те він дзюркотить гучніше, ніж зазвичай. За ці два роки ти, друзяко, відвик від лісовго гомону. Однак, це не біда, скоро знову звикнеш. Ну, розповідай далі про свої пригоди. І коли я знатиму твоє минуле, ми поговоримо про майбутнє.

Негоро та Гарріс знову всілися біля підніжжя смокви і португалець продовжив перервану розповідь:

— Півтора роки я животів в Окленді. Коли корабель прибув туди, я зумів непомітно вибратися на берег. Однак, кишені у мене були порожніми: жодного піастра, жодного долара. Щоб заробити на хліб, мені доводилося братися за всяку роботу.

— Навіть за чесну роботу, Негоро?

— Так, Гаррісе.

— Бідолаха!

— Весь цей час я шукав слушної нагоди, а її довго не було, допоки в Оклендський порт не завітало китобійне судно «Пілігрим».

— Те саме, що розбилося біля берегів Анголи?

— Те саме, Гаррісе, і місіс Уелдон з сином та кузеном Бенедиктом надумали відправитися ним в якості пасажирів. Мені не важко було отримати роботу на кораблі: адже я колишній моряк і навіть служив другим помічником капітана на невільничому кораблі. Я пішов до капітана «Пілігрима», але він не мав потреби в матросах. На щастя для мене, судновий кок щойно втік. Нікчема той моряк, що не вміє готувати. Я відрекомендувався досвідченим коком. За відсутності кращого капітан Халл найняв мене. За декілька днів «Пілігрим» покинув берег Нової Зеландії.

— Проте, — перебив його Гарріс, — наскільки я зрозумів зі слів мого юного друга, «Пілігрим» зовсім не мав наміру йти до берегів Африки. Як так сталося, що потрапило сюди?

— Дік Сенд, напевно, й досі цього не розуміє, — відповів Негоро, — і навряд чи взагалі коли-небудь зрозуміє. Однак тобі, Гаррісе, я поясню, як це сталося, а ти, як схочеш, можеш переповісти мою розповідь своєму юному другові.

— Аякже, не забуду! — прореготав Гарріс. — Розповідай, друзяко, розповідай!

— «Пілігрим», — розпочав Негоро, — прямував до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я розраховува лише дістатися Чилі. Адже це все ж таки півдороги від Нової Зеландії до Анголи, а я наблизився б на декілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Одначе сталося так, що за три тижні після виходу із Окленда капітан Халл та всі матроси загинули під час полювання на кита. На борту «Пілігрима» залишилися тільки два моряки: молодший матрос Дік Сенд та судновий кок Негоро.

— І ти зайняв посаду капітана судна? — запитав Гарріс.

— Спочатку мені майнула така