Читати книгу - "Земля мертвих"

наблизився до приладу й нахилився, аби краще роздивитися.

— Ви дозволите нам ще раз завітати до вас та оглянути помешкання?

— Звичайно. Я нічого не приховую.

Корсо пройшовся вздовж верстата, а тоді зупинився перед репродукціями Ґойї.

— Знаєте, де виставлені оригінали?

— У музеї Фонду Чапі в Мадриді. Усі поціновувачі Ґойї про це знають. Я не раз був там і милувався картинами.

Поліціянт різко повернувся до Собєскі.

— У суботу ввечері ви теж там були?

— У суботу? Ні, чому ви питаєте?

За його спиною пролунав голос Барбі:

— Цього дня о сьомій сорок ви сіли в літак компанії «Іберія» і відправилися до Мадрида.

Собєскі підплигнув, схопившись за серце, начебто питання збило його з пантелику.

— Ви мене налякали! — Зло усміхнувся. — Насправді я — між двох вогнів.

— Відповідайте на запитання, — суворо проказав Корсо. — Ви літали позавчора дивитися на картини?

— Аж ні. У мене була зустріч зі знайомим власником галереї в Іспанії. Можете перевірити. Його звати Хесус Ґарсія Перес. Не можу второпати: ви що, стежили за мною?

— Відвідували музей Фонду Чапі?

— Кажу ж вам: ні. Навіщо питаєте?

І знову Корсо нічого не відповів, але знаком наказав Барбі: малюнки.

Вона негайно запхала руку до торбинки й витягла звідти копії щоденника з підвалу.

— Впізнаєте ці ескізи?

— Звісно, я їхній автор.

— Їх видерли з зошита, який ми знайшли в льосі коло вбиралень «Сквонка».

— Гарна новина! Я загубив його кілька тижнів тому.

— Коли саме?

— Уже не пригадую. В мене таких — десятки.

— Точніше — ми відшукали зошит у схованці підглядача, звідки той спостерігав за танцюристками «Сквонка», коли вони заходили до роздягальні.

Собєскі вибухнув сміхом.

— Справді збоченець якийсь! Хіба цікаво підглядати за дівками, які переодягаються, коли вони щовечора на сцені танцюють голяка?

— Годі жартувати, у щоденнику є кілька ескізів убитих.

— Кажу вам, що не я їх малював.

— На шкіцах підглядач відтворив те, що бачив зі свого сховку.

— Досить гнати химери. Я писав дівчат, поки вони готувалися. Був у вбиральні. Мене туди пускають. Я добре знаю Камінські.

Корсо з легкістю міг уявити собі в теплій компанії колишнього в’язня й сутенера-каратиста. Але як щоденник міг потрапити до підвалу? Для чого було витягувати цеглу й дивитися на те, чим можна милуватися відверто?

Зустріч із художником нічого не прояснила, але Корсо не сподівався на чудо. Це була перша спроба.

— Можна взяти з собою ваш записник? — спитав він насамкінець.

З шухляди верстата художник витяг зошит у шкіряній палітурці. Узявши щоденник, Корсо помітив, що це записник марки «Hermès».

— Я вас проведу, — запропонував Собєскі, коли вони виходили з майстерні.

На порозі головного входу він повернувся до відвідувачів.

— Ви підозрюєте тільки мене?

Навіщо брехати?

— Поки так.

— Лише тому, що двадцять років тому я вбив людину? Покрутіть мізками, товариство. Вам бракує уяви.

— Не нам, а злочинцям. Після тюрми вони беруться за старе: ті самі вчинки, ті самі помилки. — Мимохіть Корсо перейшов на «ти». — Не тобі пояснювати.

— Маєш рацію, — теж по-змовницьки відказав художник.

Нарешті вони здибалися — коп і пройдисвіт, найдавніша пара на землі…

— Ось чому колишні в’язні — перший слід, на який ми потрапляємо, а деколи й останній, тобто правильний.

Собєскі захоплено усміхнувся, а тоді звернувся до Барбі, немов до свідка:

— Гарно балакає, га?

Корсо з подивом зауважив, що поліціянтка усміхнулася у відповідь. Цього разу Собєскі переміг.

Коли Стефан сідав у машину, запитав:

— Що таке «пегінг»?

— Так називають «секс зі страпоном», — відізвалася Барбі, зачиняючи за собою дверцята. — Важко це пояснити якось делікатно.

Корсо увімкнув двигун.

— Тож забудь про делікатність.

— Це коли жінка, до якої кріпиться фалоімітатор, займається содомією з чоловіком.

39

Корсо і Барбі вирушили на пошуки Юнони Фонтре й Діани Вастель, які могли б підтвердити «алібі» художника. Перша мешкала в місті Кретей, але працювала в майстерні скульпторки на ім’я Марілін Кузнец, на вулиці Каскадів, у районі Бельвільського пагорба, а друга проживала в XVI окрузі.

Спочатку вулиця Каскадів.

Поки Корсо вів машину, Барбі гортала записник. Зненацька вона запитала:

— Собєскі говорив про якусь «спільну подругу»: хто вона?

— Забудь.

Барбі відступила й знову занурилася в щоденник. Раптом захоплено присвиснула:

— Отакої, він тримає себе у формі.

— Прошу?

— Щовечора в нього нова партнерка.

— Стосовно чуваків не знаю, але коханки в ньому що знаходять?

Він скоса поглянув на неї, очікуючи на відповідь, але Барбі згорнула щоденник, не промовивши ані слова. Знову визирнуло сонце, і кільцевий бульвар занурився в імлисте світло — все ніби розпалося на міріади білих часток.

— Ми надто вчасно приїхали, — заявила вона.

— Ти мене дивуєш.

Барбі опустила шибку і з насолодою ковтнула забрудненого повітря. Її бліда шкіра, мов біла габа, відбивала світло. Годі було навіть уявити її засмаглою — так само, як змішати воду з олією. Проста молекулярна несумісність.

— Надто все впадає в очі, — сухо промовила вона. — Лещата, картини Ґойї, скетчбук: забагато підказок — уже не підказка. Але водночас чолов’яга такий упевнений у собі: гадаю, він залюбки взявся б подражнити нас. Або ж просто розраховує на те, що ніхто не повірить у наявність такої кількості доказів. У будь-якому разі, якщо свідки виявляться твердими горішками, ми лише облизня спіймаємо. Усе решта не має значення: можна бути художником, відтрахати потерпілих, полюбляти Ґойю й носити білі костюми, але це ще не доводить, що ти — серійний убивця.

Барбі чудово окреслила ситуацію.

Прямуючи вулицею Піренеїв, Корсо додав від себе:

— Крім того, злочин 1987 року, мабуть, не має стосунку до нашої справи. Юрасець просто збив мене з пантелику…

Він вирішив закінчити на веселій ноті:

— Ми принаймні підозрюємо Собєскі, і він буде сидіти тишком-нишком. Адже знає, що за ним тепер стежать.

— Невже?

— Негайно пристав до нього двійко хлопців. Тільки серйозних.

— Усе це не вельми законно.

— На адвоката вчишся чи що?

Припаркувавшись на вулиці Каскадів, вони натрапили на глухий кут: дорогу їм загородив тростяний тин, що оточував бамбукову грядку. За рослинами виднівся особняк, у якому вікна в сталевих рамах перебудували на широкі засклені двері. Довготелесі жінки із зеленуватої бронзи несли варту серед листя.