Читати книгу - "Земля мертвих"

class="p1">За цією адресою розташовувався дім, який вони шукали. Барбі подзвонила. Корсо запалив цигарку й передивився повідомлення, що надійшли йому на телефон. Одна SMS-ка була від Бомпар: «Пресконф. Ок.» Тобто все пройшло гладко. Перша гарна — або прикра — новина цього ранку. Бомпар, мабуть, нагріла лоба з художником. Якщо він пошиє їх у дурні, вони стануть посміховиськом усієї Франції.

Пролунав дівчачий голос у домофоні:

— Іду.

За їхніми попередніми даними, Юнона Фонтре щойно закінчила третій рік навчання в паризькій Академії мистецтв. У вільний час вона допомагала Собєскі та іншим митцям.

Вони терпляче стояли й чекали на подвір’ї під деревами, які відкидали на бруківку тіні, що повільно танцювали. Аж гульк — із-за бамбука виринула дівчина в засмальцьованій білій блузі. Вона тримала руки в кишенях, з рота в неї стирчала цигарка, а на голову був насунутий дивакуватий, за модою 20-х років, капелюх-дзвіночок, з-під якого вибивалося бурякового кольору волосся.

— Що вам треба? — через паркан спитала вона так, наче їй було глибоко на них начхати.

Корсо показав посвідчення й відрекомендувався.

— Ми шукаємо Юнону Фонтре.

— Це я, — проказала вона й відімкнула хвіртку. — Що ви хочете?

— Просто поставити вам кілька запитань.

— Ходіть зі мною. Мушу завершити роботу.

Вони рушили за підмайстринею в шелесткі зарості бамбука й оминули особняк, а тоді потрапили до заднього подвір’я, де всюди лежали уламки скульптур.

Навіть не поглянувши на поліціянтів, Юнона всілася на стілець перед бронзовою статуєю — молодшою сестрою тих, що заполонили сад, тільки ця лежала на дошці, яку поклали на дві підпірки.

— Юнона — ваше справжнє ім’я? — запитав Корсо, аби якось завести розмову.

— Батьківська примха. Батьків. Вони в мене не такі, як усі. У грецькій міфології Юнона охороняла подружні пари. Такі-от у мене батьки.

Вона не здавалася здивованою або ворожою, просто байдужою. Їй було, напевно, років 20. Не красуня (великий ніс, схожий на дзьоб тукана, порушував гармонію обличчя), але було в ній щось привабливе. Дуже світлі очі, тендітна статура (тільки й того, що сорок кіло ваги), юний вік додавали їй спокусливості, створювали навколо неї тремтливу ауру й злегка кидали в дрож.

— До вечора мушу закінчити, — промовила вона, прилаштувала лижну маску й схопила наждачний папір.

— Що ви робите? Личкуєте іржу?

— Це ж бронза — вона не іржавіє. Але з плином часу окиснення відбувається нерівномірно. — Дівчина вказала на чорнуваті цятки на боці тулуба. — Ніби старечі плями.

Вона заповзялася шпарко начищати наждаком руку статуї.

Корсо нахилився й гукнув їй у вухо:

— Ви пам’ятаєте, що робили в ніч із 16-го на 17 червня?

— Авжеж. Ми святкували закінчення навчання в Академії. Я лишилася десь до 22-ї години, бо граю в нашому духовому оркестрі. Згодом приєдналася до коханого.

— Як його звати?

Юнона перервала личкування й іронічно посміхнулася:

— Філіпп Собєскі. Ніби ви не знали.

Слово «коханий» стосовно старого сатира, з яким вони щойно бачилися, звучало якось непристойно. Облишмо.

— Де саме ви до нього приєдналися?

— У майстерні, в Сент-Уані.

— О котрій годині, точно не пригадуєте?

— Близько 23-ї. Я приїхала на таксі Убер. Можете перевірити.

Корсо очікував, що його запевнятимуть в алібі, а ще — брехатимуть. Про таксі вона справді могла вигадати, але це означало, що вони були спільниками, тож він їй не повірив. Дівчисько могло й реально закохатися в Собєскі, проте навряд чи вона щось знала про той жах, що трапився із Софі та Елен.

— Ви цілу ніч були разом із Собєскі?

— Так.

— Скільки годин ви провели без сну біля нього?

— Десь до четвертої ранку не спала. З ним завжди так класно. Він часто казав: «Я ніби груша: трохи запліснявілий, але хвостик ще зелений».

Корсо не обізвався на жарт — він уже почав звикати до вульгарних висловів Собєскі. Посмертна діагностика підтвердила кількагодинний генезис поранень, тобто злочинець мордував жертву більшу частину ночі з 16-го на 17-те. Собєскі залишає сцену.

— Панно, — далі допитувався він, — наше розслідування ведеться щодо… жорстоких та огидних убивств. Ваше свідчення матиме надзвичайну вагу. Якщо у вас є щонайменші сумніви…

— Жодних сумнівів. Той вечір я собі пригадую дуже чітко.

— Кривосвідчення карається п’ятьма роками тюрми, як мінімум.

Юнона навіть не відповіла: знову спокійно собі взялася личкувати, аж зелений порох серпанком вилітав у неї з-під рук.

Аби не йти геть, схопивши шилом патоки, Корсо вирішив підійти до справи здалеку:

— Ви сказали, що постійно зустрічалися із Собєскі?

— Радше періодично.

— Тобто?

— Бачимося — добре. Не бачимося — теж прекрасно.

— Як довго триває ваш зв’язок?

— Два роки.

— Де і як ви зустрілися?

— В Академії мистецтв. Він прийшов до нас розповісти історію свого життя.

Корсо уявив собі, як колишній в’язень, сповнений каяття, розводиться перед вдячною студентською аудиторією про свій потяг до живопису. І відчув до негідника глибоку відразу — але чи був той насправді вбивцею?

— Він став відомим художником — може, тому ви захопилися ним?

— Ні. Мені не потрібен вихователь.

— А може, тому, що він сидів у тюрмі?

— Авжеж.

Корсо здригнувся. Юнона обдарувала його чарівною усмішкою, далі натираючи бронзовий торс.

— Саме це ви хотіли від мене почути?

Вона підняла на лоб лижні окуляри й перервала роботу, аби відсапатися.

— Треба вже на смітник відправляти цей старий мотлох.

— Вам не подобаються скульптури?

— А вам?

— У чому полягає ваша робота?

Вона вказала на предмет, що стояв на ослінчику за кілька метрів від них і ховався під якоюсь шматою.

— Малюю мініатюри.

— І що ви зображаєте на мініатюрах?

— Не можу показати. Вони підсихають…

Корсо відчув, як Барбі усміхається в нього за спиною: поліціянтку розвеселила безсоромна бунтівниця, на яку бос не справив жодного враження.

— Гадаєте, Собєскі вже геть не тягне до насилля?

— Що я можу про це знати? — відгукнулася вона й витягнула з блузи пачку цигарок. — Принаймні зі мною він завжди ніжний, мов янголятко.

Корсо хотів би знати, в які саме ніжні ігри щонеділі бавився Собєскі зі своєю Камілою Клодель[60]. Чи натягувала вона на себе страпон, аби потішити старого фавна?

— Ваші інтимні стосунки можна назвати… нормальними?

— Що ви вважаєте «нормальним»?

Він уже перейшов до важкої артилерії.

— Ок,