Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Тобі подобається свято Самайну, − аналіз моєї любові до осені триває. – Самайн ще називають Святом смерті. 

− Справді?

− Ти не можеш цього не знати.

− Не знала…

   − Він завершує світлу половину року й розпочинає темну. До Самайну має бути зібрано весь урожай, адже після нього природа завмирає до весни.

  − В чому ще ти вбачаєш мою любов до смерті? – мені й справді цікаво. Дощ, приміром, смертельним явищем ніяк не назвеш. 

− Чай, − відповідь Віктора стає для мене несподіванкою. 

− Чай? – перепитую я. 

   − Так. Смак зірваного листя, стебел – смак смерті, − п’ятий палець загинається на його руці. – Тобі подобається запах смерті, її кольори, її температура, її свято та її смак. Висновок − тобі подобається смерть. 

− Виходить, я некроманка, і навіть не здогадувалася про це?

− Ні-ні, не так, − сміється Віктор. – Просто це означає, що ти сприймаєш смерть нормально, як частину природи, як невід’ємну її частину. Вона подобається тобі − отже, ти її не боїшся. 

Гм, я не боюся смерті. Відкриття. Чесно кажучи, я рідко про неї думаю. Іноді мені здається, що я взагалі ніколи не помру. Але ж осінь настає для всіх. 

Віктор так і не відпив зі своєї чашки. Вона простояла біля мене на підвіконні. Його чай, мабуть, уже вистиг. 

− Чому ти не… − закашлююсь, не договоривши. Трохи дере в горлі. І голова якось паморочиться. 

Віктор усміхається, бере мене на руки, переносить в іншу кімнату й кладе на ліжко. У мене таке відчуття, ніби я зараз зомлію. Ліжко здається незвично твердим. І наче проваленим. Хаотично воджу руками біля себе – дошки, з чотирьох сторін навколо мене лаковане дерево. 

− Ти не боїшся смерті, − десь дуже здалеку чутно голос Віктора. – Тобі вона подобається.    

Те відчуття, коли кричиш уві сні, а власного голосу не чуєш. Здається, що гортань перетиснута, голосові зв’язки фізично не здатні утворити жодного звуку. Це ще один мікро-кошмар після найжахливішого сну. Але в тій реальності, де моє тіло лежить на постілі, звуки існують. Там я кричу на всю кімнату. І прокидаюся чи то від гучності власного крику, чи то від страху задихнутися. 

Ігоря вже немає. На його подушці лежить блакитний папірець-записка:

«Солоденька моя, треба сьогодні в Київ з’їздити, тому встав рано. Гроші на таксі в кухні на столику. Якщо захочеш чогось суто київського – напиши. До темряви сподіваюсь повернутися». Смайлик. І сердечко. Нам що, по тринадцять? Не знаю, чому мене так бісять ці його милі прояви любові. Але який нормальний дорослий чоловік писатиме «солоденька» й малюватиме сердечко? Та зрештою така записка приємніша, ніж якби там просто було написано: «Я в Київ. Гроші на кухонному столі. Телефонуй, коли що».

Чому іноді Ігор такий дивовижний? І чому за всієї цієї його дивовижності я не можу позбутися передчуття грандіозної катастрофи? Чи цей страх навіяний минулим? Так, з Віктором усе закінчилося гірше, ніж у моєму сьогоднішньому нічному кошмарі. Але ж то був зовсім інший хлопець. І минуло стільки років… Ігор нічим не схожий на Віктора. Та щось все одно не так. Коли ж це спливе на поверхню?