Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

Розділ 16. Емелін

Емелін

— Що тепер буде із нею? — ледь чутно стривожений голос Ханни, що заповнює простір навколо, здається, кожне слово відлунює у моїй голові.

— Вона пережила справжнє потрясіння. Не дивно, що у неї стався нервовий зрив, але не можу зараз сказати чим це може обернутися в майбутньому, — каже лікар.

— Це справді може мати наслідки? — запитує Ханна, її голос тремтить від хвилювання.

— Будь-який стрес несе за собою негативні моменти. Але у вашому випадку… Ви самі все розумієте.

Я знаходжу в собі сили розплющити очі, і перше, що я бачу — це обличчя Ханни, наповнене турботою.

— Емелін! — ледь не підстрибує біля ліжка Ханна, її руки м’яко тримають мою.

— Я думаю, що вам потрібно поговорити, — каже лікар і виходить з кімнати.

— Емелін, як ти, люба? — запитує Ханна, її голос наповнений тривогою.

— Де зараз Оскар? —починаю я першим ділом.

— З ним усе добре. Він залишився вдома, і за ним дивиться ваша сусідка.

— Ханно, це кінець!

— Не кажи так! Іще ж нічого не ясно. Не можна так казати!

— У мене тільки з’явилася маленька надія, і ось що сталося… Що мені тепер робити, Ханно? Що робити?

— Я впевнена, що з цієї ситуації знайдеться вихід. Ми стільки всього пройшли разом і з цим упораємося! Не опускай руки. Ем, він погодився! Це вже дає невеликий поштовх. Зачекаємо кілька днів, і можливо він вийде на зв’язок!

— Ханно… — я відвертаю погляд, не в змозі більше дивитися подрузі в очі, сповнені надії і віри — залиш мене будь ласка одну!

— Ем, чому?

— Я хочу побути на одинці. Тим паче я прошу тебе доглянути Оскара, поки мене немає.

— Ти певна?

— Як ніколи раніше…

Ханна насупивши брови, пронизує мене своєю непевністю, але піднімається з місця і зітхнувши, виходить з кімнати. Кроки по коридору поступово затихають, і я відчуваю справжню самотність.

Тягнуся до невеликого ручного дзеркальця з темно-буроватим обрамленням. Точнісінько таке ж було у нас вдома, у маєтку. Кажуть, що дзеркала мають здатність пам’ятати і століттями ховати в собі життя своїх власників. Ханна завжди вважала ці легенди правдивими, перечитавши багато не лише астрономії, але й містики.

На круглому дзеркальці є невелика царапина, що залишилася від зв’язки ключів у моїй сумці. Та навіть без неї моє відображення навряд чи б виглядало краще. Шкіра помітно зблідла, очі обведені темними синцями. Швидко ж мою вроду з’їла хвороба…

— Емелін! — відчиняються білі двері, і я бачу знайомий силует.

— Мартіне! — зраділа я і піднялася вище — яка ж я рада тебе бачити! Шкода тільки, що в такому місці.

— Приїхав як тільки дізнався, що ти тут. Ханна розповіла... Мені шкода, що так сталося. Як ти?

— Краще. Думаю, що скоро повернуся додому, — намагаюся приховати своє пригнічення, але слова звучать плоско.

— Ем, ти певна? У тебе дуже хворобливий вигляд. Я тебе такою ще не бачив.

— Зазвичай у таких місцях не найкращий вигляд мають усі. Сідай поруч, не стій у дверях.

Мартін підходить ближче і сідає на стілець біля ліжка.

— Це тобі! — каже він і ставить на тумбу білий пакет — приніс кілька свіжих круасанів з крамнички, щоб підняти настрій.

— Мартіне, дякую, але не варто було…

Наступні кілька хвилин ми сидимо мовчки. Мартін вивчає мене, його очі наповнені співчуттям і жалем.

— Мартіне, прошу, не дивись так!

— Ем, ти певна, що з тобою все гаразд?

— Впевнена.

— Ні, люба! Усе інакше. Чому ти не прийняла мою пропозицію тоді, а вибігла з крамниці, наче за тобою зграя вовків бігла?

— Мартіне… Не треба!

— Я бачив багатьох людей, які борючись з тяжкими недугами, стоять за крок від смерті… Чому ти не поділилася, Ем?

— Мартіне, це не має значення! Вже надто пізно. Я давно змирилася з усім. Та й що б це змінило…? Кому ще є до цього діло?

— Я хочу тобі допомогти! Я впевнений, що вихід є!

— Немає! Мартіне, єдине, чого я зараз хочу, це щоб Оскарів батько вийшов на зв’язок і забрав сина. А мене вже нічого не тримає тут.

— Емелін, ні!

— Мартіне! Послухай! Я говорила це Ханні і тобі скажу. Я давно прийняла правду якою б вона не була, я більше не ховаюся від неї. Усе моє життя було помилкою від самого початку. Я занадто багато їх зробила і куди це мене привело?

— Емелін, усі люди помиляються! Немає серед нас святих!

Мартінова рука сповзає на мою, серце забивається надто швидко.

— Мої помилки неможливо виправити.

— Твої дії не були помилкою! Ти рятувала себе в першу чергу! Ти рятувала себе з тієї ями.

— А тоді сама в неї вскочила. Мартіне, що я можу йому дати? Що я можу дати Оскару? Краще буде, якщо його забере батько. У нього є можливість забезпечити йому майбутнє.

— Де твої батьки? — Мартін змінює тему, і емоції вмить вщухають.

— Не знаю… — я відводжу очі.

— Вони знають, що з тобою відбувається?

— Ні. Вони не знають, де я, що зі мною, навіть не певна, що знають про Оскара. Того дня, коли я пішла, наш зв’язок повністю обірвався.

— На твою долю випало надто багато випробувань. Але ні! Я не вірю! Не вірю, що це може так закінчитися! Ти мені дорога, Ем!

— Дякую… Мартіне, я б хотіла відпочити.

— Так-так, звісно, пробач, я не хотів тебе втомлювати, — чоловік піднімається з місця і поправляє край комірця — ми ж побачимося ще, правда?

— Однозначно!

Коли за Мартіном зачинилися двері, навколо настала мертва тиша. Сонце вже сховалося за горизонт, з вікна видно, як погойдується гілля від поривів вітру. В такі миті самотності я повинна думати про майбутнє, яке мене незабаром очікує. Але замість цього, я відчуваю, як думки йдуть в розріз з реальністю, а страх і невпевненість поглинають мене ще більше.

Вільям не виходить з голови. Лише одна звістка від нього — і я могла б хоч трохи заспокоїтися. Як він? Чи живий? Цей страх не дає мені спокою і тримає в напрузі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍