Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

Люди завжди чогось бояться. Страх змушує нас зупинятися, гаяти час, але коли ми обираємо боротьбу, ми стаємо владними над ним, стаємо сильнішими. І найголовніше, чого не варто боятися, це смерті. Вона неминуча для кожного з нас. Чи варто витрачати свою енергію на страх перед тим, що рано чи пізно настане? Ні, краще направити її в потрібне русло.

Моя енергія має бути спрямована на мого сина. Я хочу залишити йому спогад про матір, яким би він не був. Це те, чим я можу ще поділитися, те, що може залишити частину мене з ним, навіть коли мене не стане.

 

 

³

 

Тиждень по тому

Мороз намалював на шибках свої неповторні малюнки, світло з двору пробивається лише частково, і вікно пропускає прохолоду. Минув тиждень з того доленосного дня і жодних новин від Вільяма не надійшло. Немає нічого, що могло б змусити мене не думати про те, що чекає на мого Горобчика далі.

— Мамо! — чути делікатний голос Оскара за дверима.

— Що, Горобчику? — відповідаю, бачачи, як хлопчик прибігає, залишивши за собою скрип старої підлоги. — У тебе ручки змерзли. Ходімо погріємось біля печі.

— Тітонька Ханна! — вигукує малий, вказуючи на двері. Ханна пробралася непомітно. В печі потріскує вогонь, і Оскар торкається ручками до теплої плити.

— Ханно, зайди, будь ласка!

Подруга знімає пальто, вішає його на вішак біля дверей і сідає на невеликому дивані навпроти мене.

— Холодно у вас.

— Температура опустилася до п’яти градусів. Вночі ситуація гірша, але загалом, нормально.

— Новин досі немає? — змінює тему подруга.

— Жодних. Він пропав так, як тоді. Гадаю, їх уже не буде. Ханно, я б дуже хотіла, щоб ти продовжила пошуки.

— Звісно, я зроблю все, що від мене залежить. — погоджується подруга.

— Тільки ти робитимеш це без мене… — мій голос звучить стомлено і рішуче.

— Без тебе?

— Так! Я не встигла довести цю справу до кінця, тому довіряю її тобі.

— Ем, не кажи так. Ми одного разу вже зробили це, я впевнена, що зробимо це ще раз.

— Ні, Ханнусю! Я боюся, що мій час потроху спливає.

— Емелін! — Ханна говорить тихо, схвильовано — Ем, ні! Будь ласка, не треба!

— Ханно, послухай! Ми з тобою не просто давні подруги, наша дружба вже давно переросла у щось більше. Ти стала мені як сестра і в цьому світі немає людини, якій я б довіряла так, як тобі.

— Емелін… — у Ханни блищать сльози.

— Я довіряю тобі геть усе. Тому можу довірити тобі свого сина. Ти мусиш знайти Вільяма. Прошу, знайди його і заверши те, що почала я.

— Будь ласка… Ем, це не може так закінчитися!

— Це тільки початок, люба! Люби його так, як я люблю його. Не дай йому відчувати мою відсутність. І коли прийде час і батько забере його, розповідай Оскару про батька тільки хороше.

— Так, мила! Я обіцяю! Я закінчу те, що ти не встигла та я не можу повірити, що це кінець…

— Ханно, це тільки початок, ти упораєшся! З усім упораєшся без мене.

— Ми ж усе робили разом! Усього добивалися разом, а тепер я повинна залишитися без тебе, Емелін!

— Колись це ж мало статися.

— Але ж не зараз! Чому так рано? Чому?

Подруга схиляється і кладе голову мені на коліна. Я погладжую її м’яке волосся, витираючи сльози з її обличчя. У горлі стоїть ком, слова якось застрягли всередині мене.

— Ханно, переставай! Ну, годі плакати! — підбадьорюю подругу, хоч самій хочеться розревітися від безвиході.

— Ем, ти була мені як сестра! — каже Ханна. — Я не уявляю свого життя без твоєї участі в ньому! Просто не уявляю! Якби ж це все було лише нічним жахіттям, і ми б прокинулися завтра вранці. Ем, я так люблю тебе! Я не впораюся без тебе…

— Мила моя подруго! Я вірю в тебе — намагаюся посміхатися крізь біль — прошу тебе, забери Оскара до себе. Я ще вранці зібрала його речі. Не хочу, щоб він бачив мене у такому стані.

— Ем! — схлипує Ханна — будь спокійна за нас! А там, можливо, ми ще зустрінемося колись.

— Ханно, люба моя Ханно! Ти тільки нічого не бійся! Ніколи нічого! Живи! За нас обох живи! У тебе ще стільки усього попереду.

— Емелін, я не залишу тебе одну! Я буду з тобою до кінця, до останньої миті!

Ханна піднялася, обвела руками мою шию і притиснулася чолом. Я відчула, як сльоза виступає в мене на оці. Витираю її краєм рукава, намагаючись не дати волю сльозам.

— Ем, я так люблю тебе!

— Ханно, прошу! Я не хочу, щоб Оскар запам’ятав мене такою! Ти мусиш бути з ним.

— Еммі, ні!

— Ханно, не сперечайся. Я хочу попрощатися з тобою тут і зараз.

— Ем…

— Я не знаю, чи ми побачимося ще. Будь ласка, зроби так, як я прошу.

— Добре, мила. Роби як вважаєш за потрібне.

Я посміхаюся подрузі, важка посмішка, наче обличчя скам’яніло. Дрібненькі кроки Оскара по підлозі сьогодні здаються такими особливими, наче якимись-то іншими. Добряче зігрівшись, він прибігає до мене і я беру його на коліна, міцно пригортаючи. Вдихаю його запах. Як же хочеться запам’ятати його, зберегти, щоб насолоджуватися ним увесь час. Це наші останні миті, миті, коли я маю можливість обійняти своє янголятко. Він ще маленький і, на щастя, не в змозі зрозуміти багато речей у такому віці.

Наступні кілька хвилин ми сидимо мовчки. Легке повільне дихання тільки чутно. Мені більше і не треба. Серце тріпоче так, наче ось-ось розірветься на шматки. Та може це було б на краще?

— Ханно, вам час іти — кажу я, пригорнувши Оскара міцніше.

Ханна піднялася присіла поруч, погладивши Оскара по голівці.

— Зажди! — каже вона. — Іще хвилинку! Я знаю, як ти його любиш, побудьте ще трішки удвох.

— Мамо, чому я не можу залишитисяз тобою? — питає Оскар, ніжно торкаючись до моєї руки.

— Ти будеш із тітонькою Ханною, все буде добре, — намагаюсь заспокоїти його.

— А ти де будеш? — знову запитує малюк, дивлячись на мене великими очима.