Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Розділ 21

У двері увійшов Артем. На його обличчі все та ж втомлена посмішка, з якою він приходив щовечора. З цим спокійним і впевненим виглядом, який, як здавалося, мав розрядити будь-яку ситуацію. Але сьогодні навіть його аура спокою не могла послабити ту напружену тишу, що стояла в кімнаті. Він пройшов далі й побачив це.

 

На кухонному столі стояла пляшечка з дитячим молоком. На стільці висів дитячий плед. Артем помітив пустушку, яку я навіть не встигла заховати. У його очах промайнуло щось схоже на запитання, яке він, імовірно, хотів поставити вже давно, але все відкладав. А тепер йому не потрібно було ставити запитання - все було занадто очевидно. 

- Що це? - його голос, здавалося, вилетів із горла як шипіння змії, розриваючи нитки тиші. 

Я не змогла підняти погляд. Боялася зіткнутися з його очима. Боялася побачити те, що сама відчувала щохвилини відтоді, як Ігор увійшов у цей будинок із дитиною на руках.

- Це не те, про що ти думаєш, - почала я, і сама не вірячи своїм словам. Незграбні виправдання розлетілися як попіл. - Ігор... Він прийшов... Катя померла.

Артем завмер на мить, ніби не міг зрозуміти, що я щойно сказала. Його обличчя застигло, а потім стало поступово червоніти.

- Померла? - перепитав він із холодним, майже крижаним здивуванням. - І що... ти знову з ним?

Серце билося в грудях, як барабан. 

- Ні, - шепотіла я. - Артеме, зрозумій, це не так. Він прийшов із дитиною. Він не знає, що робити. Він був у розпачі, а я... Я не могла просто вигнати його. Я не могла залишити дитину... 

Слова лилися з мене, але я сама не могла повірити у свій захист. Усе звучало так, немов я зраджую його. І, можливо, це і була правда. Артем дивився на мене мовчки, очі його поступово темніли, як небо перед грозою. Гнів почав повільно підніматися на поверхню, як лава, готова прорватися назовні.

- Ти не могла вигнати його? - нарешті вимовив він із гіркою насмішкою, його губи перекосило від болю. - Ти серйозно, Інно? Ти не могла вигнати чоловіка, який зруйнував твоє життя? Ти дозволила йому знову увійти в цей будинок, який він майже не продав? - у його голосі наростала злість. 

Я відчувала, як хвилі його слів вдаряють мене по обличчю. Не фізично, але емоційно - як хльосткий удар. Я відступила на крок назад, намагаючись утримати рівновагу, і сперлася на кухонний стіл.

- Я просто не могла залишити дитину, - мої слова стали тихішими, майже пошепки. Але Артем уже не слухав. Його очі були сповнені люті, і я знала, що він більше не зможе стримуватися.

- Дитину? Дитину Ігоря і цієї... Каті? Ти справді думаєш, що я повірю в твоє жалюгідне виправдання? - його голос пронизав повітря, як ніж, він зробив крок до мене ближче. - Ти дозволила йому повернутися! Ти завжди дозволяла йому повертатися!

Його слова різали мене, як іржаве лезо, залишаючи глибокі рани. Я не могла відповісти. Не могла знайти слів, щоб пояснити свої дії. Адже я й сама їх не розуміла. 

- Весь цей час я був поруч, - продовжив він, не даючи мені отямитися. - Чекав, коли ти дозволиш мені бути частиною твого життя. А що я бачу? Ти живеш у цьому чортовому будинку, де все нагадує тобі про нього. Ти не переїхала до мене. Ти тримаєш мене на відстані, Інно. І тепер я знаю чому. Тому що ти ніколи не відпускала його.

Він говорив правду, я знала це. Моє життя було ланцюгом, що зв'язував мене з Ігорем, який я так і не змогла розірвати. Але як сказати це Артему? Як визнати, що я була пов'язана з людиною, яка зруйнувала моє життя, але яку я все ще, можливо, любила?

- Я... я просто... - почала я, намагаючись знайти правильні слова, але вони знову зрадили мене. 

- Ти просто боїшся визнати правду, - промовив він, дивлячись мені прямо в очі. - Ти все ще кохаєш його, вірно? Скажи мені це. Скажи!

Його голос голосно дзвенів у вухах, змушуючи мене заплющити очі. Він вимагав відповіді, але я не могла її дати. І це робило ситуацію ще нестерпнішою.

Я не могла більше це виносити. Цей тиск. Цей гнів, який виливався на мене. Слова Артема, як тисячі голок, пробивали моє серце.

- Ти думаєш, що все так просто? - я підняла руки в розпачі, мої слова зривалися на крик. - Думаєш, що я можу просто забути його? Ти знаєш, через що я пройшла? Ти хоч уявляєш, яке пекло мені довелося пережити? Це не просто! Я не можу все викреслити зі свого життя, як ти, Артеме. Я намагалася. Але я... я не знаю, як жити з цим далі.

Мої слова були не вибаченням. Це був крик душі. Я не знала, як висловити все, що творилося всередині мене. Не знала, як пояснити йому, що я сама в пастці своїх почуттів. Артем зупинився, його очі знову потемніли. Він дивився на мене, ніби бачив мене вперше. Наче я була для нього чужою.

- Я думав, що ти зможеш почати все спочатку. Що ми зможемо почати все з чистого аркуша. Але ти навіть не дала мені шансу, - сказав він тихо, майже пошепки, але його голос був наповнений таким болем, що мені стало страшно. - Ти тримаєш мене на відстані, а сама продовжуєш жити в минулому. Я більше не можу так, Інно.

Я знала, що втрачаю його. Бачила це в його очах. Він більше не дивився на мене з тим теплом і турботою, які були між нами. Тепер у його погляді була тільки холодна порожнеча. І саме страшне… я від цього нічого не відчувала. Мені навіть не було шкода. 

- Я йду, - сказав він нарешті, розвертаючись до дверей.

Я хотіла зупинити його. Хотіла крикнути, що це все не так, що я не тримаюся за минуле. Але слова застрягли в горлі. І коли двері зачинилися, я залишилася одна. Одна в цьому будинку, повному привидів минулого.

***

Коли Ігор знову прийшов, я не знала, що відчувати. Усе моє тіло тремтіло від напруги. Він стояв на порозі з тим самим дитячим пледом у руках і втомою в очах. Ця людина, яка колись була моїм усім, тепер виглядала зломленою, загубленою, розгубленою. Він увійшов, і я знову відчула те ж саме дивне почуття. Почуття, яке заважало мені дихати. Усе всередині мене кричало: "Біжи!" Але я не могла. Я знову була полонянкою своїх власних демонів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍