Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

XXVІII

       Грімкої люті, що вибухнула в кабінеті короля, не можна було уникнути. Двері раптом відчинилися від сильного удару, і до кімнати увірвався Гріффін, його обличчя червоне і спотворене гнівом. Від його слів здригнулися стіни.  «Ігварде!» — голос був сповнений ненависті, він ніби розривав повітря. «Ти… ти! Як народ дозволяє цьому всьому відбуватись?! Ти не заслуговуєш носити корону. Твій батько, Патер, був значно гіднішим чоловіком, аніж ти!» — злісно прокричав Гріффін. Ігвард підвів на нього погляд, його очі спалахнули гнівом. Він повільно піднявся з-за свого столу, його постать стала тверда, як скеля. «Як ти смієш!? Ти прийшов до мого кабінету — до кабінету короля, вриваєшся без запрошення і виголошуєш таку маячню!» — холодно і суворо відгукнувся король, перехоплюючи лінію свого терпіння. Чоловік не стримував себе. Його слова сипалися, мов пекельний град, кожне речення було виплеском багаторічного болю і розчарування. «Ти не заслуговуєш поваги! Твоя слабкість тільки підтверджує, як у цьому королівстві нічого не змінюється!» — кричав він, кожне слово пронизувало простір, мов меч. Король зробив рішучий крок вперед, його обличчя застигло у виразі холодної злості. Він більше не намагався приховати свої емоції. «Ти дуже легко критикуєш мене з-за спини!» — його голос лунав як грізний гуркіт. «Ти прийшов сюди, щоб зневажити мене і мою сім’ю? Чи ти думаєш, що хтось дав тобі право оскверняти ім’я короля?» — сказавши, він зупинився за кілька кроків від Гріффіна.

       Після емоційних висловлювань, в кімнаті настала така тиша, що кожен подих здавався гучним. Ігвард ледве стримував себе, коли раптом вигукнув: «Стража!» Озброєні чоловіки миттєво влетіли до кабінету, і король буркнув щось нечітко: «Киньте цього чоловіка до темниці! Нехай навчиться поважати короля!». Стражники кинулись до Гріффіна, намагаючись схопити його, але той ще намагався виголосити якісь слова, та їх перервав холодний погляд Ігварда. Король не давав йому жодного шансу на пояснення. «Ти слабкий!» — голос Гріффіна звучав зухвало, наче виклик. «Це ти винен, що мій єдиний син загинув!» — кричав він, не стримуючи свого болю. Ігвард замовк, роздумуючи над кожним словом, але поки його розум ковзав по темним кутам минулого, стражники вже швидко забрали порушника, і Гріффін більше не промовив ані слова. Його очі ще палали люттю, але вже не було місця для злоби, лише безнадійна туга. Король повернувся до свого столу, але серце його не відпускало від гніву. Він пам'ятав, як колись намагався миритись з подібним, прощати і бути другом. Та тепер, у ці миті, це здавалося важким, навіть неможливим. Він розумів, що за Патера люди не любили його, але поважали через страх. «Досить бути другом, досить всіх вибачати…» — мимоволі проказав він, важко зітхнувши. «Мені набридло. Хочуть мого батька — буде» — думав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍