Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

ГЛАВА VII «ГРІФФІН РАВЕНСО» XXVII

       Ранок для короля розпочався, як завжди: звіти, обов’язки, нескінченні розмови з радниками. Ігвард був цілковито поглинутий справами, коли двері кабінету обережно відчинилися, і на порозі з’явилася Марієтта. Її вигляд одразу привернув його увагу. Вона виглядала трохи схвильованою, а легка тривога в її очах нагадувала про минуле. «Ігварде…» — почала вона, підходячи ближче до його столу. Голос її був тихим. «Я хочу відвідати батька Едріана. Можеш піти зі мною? А то мені трохи лячно. Він такий суворий» — промовила дівчина. Король на мить відвів погляд від паперів і подивився на сестру з глибоким співчуттям. Її прохання було щирим, і він розумів, наскільки важливим для неї був цей візит. Але справи, які лежали на ньому, не дозволяли відкласти заплановане. «Марієтто, я розумію твої почуття» — лагідно промовив Ігвард, намагаючись пом’якшити відмову. «Але сьогодні мені доведеться бути на огляді новобранців. Це дуже важливо, і я не можу цього пропустити…» — пояснив хлопець. Марієтта на мить застигла, її обличчя виражало легкий відчай, ніби вона все ще сподівалася почути іншу відповідь. Але слова брата звучали переконливо, і вона розуміла, що сперечатися з ним марно. Ігвард зітхнув, підвівся з-за столу і додав, уже більш рішучим тоном: «Проте, я не хочу, щоб ти йшла одна. Я відправлю з тобою Олафа та Лео. Вони тебе супроводжуватимуть і забезпечать тобі підтримку». Дівчина подивилася на нього з вдячністю, хоча її очі все ще видавали легкий смуток. Вона задумалася на кілька секунд, а потім відповіла: «Це, звісно, не те саме, що ти, але я згодна. Дякую, брате…». Ігвард кивнув, дивлячись, як Марієтта повільно виходить із кабінету. Він знав, що як тільки виконає свої обов’язки, знайде час, щоб поговорити з нею про її переживання.

       Марієтта вже стояла на порозі величного дому Гріффіна, відчуваючи, як напруга стискає її серце. Вона була тут раніше, знала ці стіни, але сьогодні, без Едріана, все здавалося зовсім іншим. Її голова була сповнена думок, а серце — сумнівів: як розпочати розмову, що сказати? Зробивши глибокий вдих, Марієтта піднялася на ганок і постукала. Ледь чутний звук луною відгукнувся у тиші. Двері відчинилися майже одразу, і перед нею з’явився хлопець. Він мав коротке темне волосся та сині очі. А на його обличчі відбивалася втома. «Доброго дня. Ви до Гріффіна Равенсо? Покликати?» — запитав він. «Так. Покличте» — відповіла дівчина вдивляючись в його очі, які так сильно нагадували Едріана. Хлопець кивнув та зачинив великі дубові двері. Через пару хвилин вийшов чоловік. Його очі були важкими, затуманеними болем і безвихіддю. Спершу він не впізнав її — лише на мить затримав погляд, намагаючись зрозуміти, хто стоїть перед ним. Але потім його увагу привернули двоє чоловіків, які стояли трохи позаду неї. Тепер його вираз змінився. Він більше не виглядав розгубленим — лише напруженим і настороженим. Злість і гіркота заграли в його голосі, коли він заговорив. «Що вам треба?» — буркнув він, не приховуючи свого роздратування. Його слова звучали гостро, майже як удар, але Марієтта не здригнулась. Безкінечні дні без вістей від сина перетворили Гріффіна на людину, яка давно втратила спокій. Його погляд ковзнув по її обличчю, знову і знову повертаючись до чоловіків позаду.

       «Я — Марієтта. Це саме мене ви бачили із вашим сином», — почала дівчина, намагаючись знайти правильні слова, хоч відчувала, як горло стискається від напруги. Вона зробила крок уперед, але зустріла холодний і різкий погляд Гріффіна.  «Сином?!» — перебив він, відводячи погляд. У його голосі прозвучала гірка іронія, яка ніби виривалася крізь роки невдоволення. «Із Едріаном? Це тим, хто не повертається додому? Я досі не знаю, де він» — його слова були майже криком, наповненим болем і люттю, які накопичувалися без відповіді. Марієтта відчула, як серце стискається ще сильніше, але вона залишалася стояти твердо. Її погляд не затремтів, і голос залишався спокійним, хоч у ньому звучала непохитна рішучість. «Я прийшла сюди, щоб допомогти вам», — сказала вона, намагаючись донести до нього щирість своїх намірів. «Щоб ви знали, що не одні в цьому». Її слова ніби зависли в повітрі, але Гріффін, здається, навіть не почув їх. Його погляд знову ковзнув по двох чоловіках, що стояли позаду неї. Лео та Олаф мовчали, їхні обличчя залишалися серйозними. Равенсо, не зводячи погляду, зробив крок назад і, здавалося, на мить вагався, перш ніж відкрити двері ширше. Але замість того, щоб впустити їх, він раптово змінив тон. «Я тобі не вірю!» — його голос звучав жорстко, майже як вирок. Він додав: «Мені не потрібні ні твої вибачення, ні твоя допомога! А тепер йди геть!».  Чоловік раптом різко кинув погляд на Лео та Олафа. «Ви двоє, також йдіть геть! Мені нічого від вас не потрібно!».  Чоловік у чорному вбранні стояв, як стіна, не пускаючи їх далі. Його обличчя було напружене, мов камінь.

       «Як ти розмовляєш із принцесою Денегора?!» — різко вступився Лео, а його рука потяглась до меча. «Лео, стій…! Не потрібно», — стримуючи лицаря, промовила дівчина, її голос звучав твердо, хоч у ньому вчувався смуток. «Що?» — голос Гріффіна пролунав, наче дзвін, наповнений здивуванням і недовірою. Він дивився на Марієтту, яка все ще стояла перед ним, здавалося, вагаючись, але нарешті вона зітхнула і промовила: «Я принцеса Денегора», — сказала вона і опустила голову, не витримавши його важкого погляду. «Ти... ти принцеса?» — все ще не вірячи, прошепотів Гріффін. «Так...» — майже беззвучно відповіла вона, наче кожне слово було втрачене. Марієтта підняла очі, зібравши всю свою мужність, і додала: «Вибачте мене, але я прийшла сказати, що… що Едріан мертвий. Він загинув як герой — на полі бою. За короля… за королівство». Її голос затремтів, але залишався тихим і стриманим. А у очах з'явилися сльози, однак вона не дозволила їм скотитися. Її слова прозвучали, як грім серед ясного неба, обрушуючи невимовний тягар на плечі чоловіка. Гріффін стояв мовчки, немов закам’янів. Все, що він почув, звалилося на нього з такою силою, що він навіть не міг одразу усвідомити сказане. Його обличчя змінилося, але ні слова не зірвалося з його вуст. Марієтта, відчувши, що її присутність лише поглиблює біль чоловіка, зробила крок назад і, не озираючись, повернулася, щоб піти. «Прощайте...» — наостанок сказала вона, її голос був ледь чутним. Гріффін залишився стояти у дверях, поглинутий тінню власних думок. Його розум був у полоні гніву, розпачу і безлічі питань. «Значить, за короля?!» — повторив він у думках, його серце переповнилося болем і важкими спогадами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍