Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Для того, щоб їх виручити з обори лісника, довелося батькові йти і просити, щоб він випустив їх.

Якось погнав я в ліс пасти тільки одну свою корову. Це було на перший день Великодня. Мати спорядила мені торбину, поклала туди паски, сала, яєць та інших ласощів, а я, у свою чергу, підготував собі листя самосаду та вибрав невеличку книжку, в якої були не дуже товсті аркуші, на цигарки, а про сірники і забув.

В лісі корова паслася, а я від нічого робити став вертіти цигарки. Якби були сірники, скрутив би одну, прикурив і попахкував, та сірників нема і взяти ніде. Крутив в цигарки одну за одною і накрутив їх щонайменше півсотні. Йдучи слідом за коровою, не спускаю її з очей, коли дивлюсь, а неподалік від моєї корови інша пасеться, там друга, третя, і врешті я з'єднався з чередою корів, яких пас гурт хлопців - кожний свою. Здибавшись у лісі з хлопцями, я з ними познайомився. Сірники в них були. Я роздав їм по цигарці, прикурили і попахкуємо. Аж тут де не взявся з двома товаришами Кукурудза Юрко, який гуляв у лісі. Він запропонував нам попробувати його тютюну. В руках у нього був лише недопалок, але такий міцний та гидючий тютюн, що хоч хто б із нас пробував його покурити, кожен закашлювався і сльози виступали на очах. Цим Юрковим тютюном тільки гадюк труїти!..

Влітку ми частенько навідувалися до діла та до баби. Мені та сестрам вони давали різні ласощі. Взимку бували ми в них рідше.

Одного разу зимою в неділю ми із старшою сестрою Тосею пішли до діла й баби і там засиділися. Поверталися, коли вже надворі світив місяць. Ішли ми додому через став, на ставу була вирубана ополонка для прання білизни. Сестра ішла ззаду, а я, ковзаючись на льоду, був попереду. Потім я повернувся до неї обличчям і, крокуючи задом, якраз потрапив у ополонку й пішов під воду. Щастя, шо ополонка була прорубана недалеко від берега; глибина в тому місці - мені по шию. Я заверещав, випірнувши з-під води; підбігла Тося, подала мені руки і допомогла вибратися з ополонки. На мені не було сухого рубця - все промокло до нитки, в чоботях повно води - аж чвакотить. Я ліг на льоду на спину, задрав догори ноги, вилив воду, і почимчикували додому. До нашої хати було не більше трьохсот метрів; вдома я переодягнувся в суху одежу. На щастя, все обійшлося.

Навесні, коли сніг уже майже скрізь розтав, почався льодохід. Біля греблі, де глибина буде з головою, відкололася крижина до трьох метрів завширшки та метрів п'ять завдовжки. На цій крижині ми з хлопцями, з дрючками в руках, плавали як на човні, крутячись у невеликому просторі чистої води. Я зійшов з крижини на загальну масу льоду; коли вона знову наблизилась до мене, я хотів переступити на неї. В цей час хлопці її відштовхнули, і я з розгону попав однією ногою на край крижини, частина якої відламалась, і моя нога опинилася в воді. Якби відламався більший шматок, я б увесь занурився в воду з головою. Я скинув чобіт, вилив з нього воду, викрутив онучу і знову катався на крижині аж до вечора.

Пора вже було йти додому; мені треба було приставати на своїй плавучій крижині до лівого боку греблі, де ще крига була суцільна, але мене чорти понесли на правий бік, де лід уже був поколений. Стрибнув на перший шматок льоду - він пішов під воду; я на другий, з другого на третій, поки провалився у воду з головою і ледве вибрався на берег. На цей раз мені додому було трохи далі, тому що ми вже в той час жили на своїй садибі на випасі, але все-таки все обійшлося; на другий день я знову плавав на тій же крижині, тільки приставав уже туди, куди слід.

Коли ми жили іще в шкільному будинку і батько був ще живий, у нас були дві корови із маленькими телятами та гарний бик-годовик. Батько мені і каже: «Гони худобу на садибу, там її нагодуєш, а коли гнатимеш додому, заженеш у річку з другого боку греблі та й напоїш». Я від когось чув, що там грузько, може корова застрягнути, й сказав про це батькові, але батько відповів, що ніякої муляки там нема, а пісок. Нагодувавши худобу, увечері повертаюсь у шкільне подвір'я, та спершу я погнав її до річки, щоб напоїти. Пити худоба не хотіла; молода корова та бичок повернули вліво і вискочили на дорогу через греблю, а стара сіра корова, яка нас вік годувала і була в нас не менше вісімнадцяти років, вирішила перестрибнути через річку, потрапила якраз у воду і застрягла по черево в муляці. Весна, вода холодна, поки я збігав за батьком та до діда за посторонками та санями, корова промерзла гарненько, так що коли зібрались дядьки та витягнули її на другий берег, вона вже встати на ноги сама не могла. Прийшлося її класти на сани і везти на санях. У дворі її накрили мішками, ряднами та іншим ганчір'ям, після чого вона години через чотири встала.

Якось знадобилося нам підлатати обору, для чого необхідний був відповідний лісоматеріал.

Узяв я невеличку сокиру, заткнув її під піджачок за пояс і пішов із своїм сусідою Гаврилом Кучеренком (родичем Дмитра, того, який одурив мене, його теж дражнили «Сторчаком») до лісу.

Була рання весна, в лісі подекуди іще залишалися клапті неталого снігу, місцями уже цвіли медунки та ще якісь сині квіточки, назви яких я не знав. Віяв свіжий ранковий вітерець, а на деревах перекликались та висвистували різні маленькі птахи та десь у глибині лісу стукав по стовбуру дерева дятел.

Увійшли ми в ліс, який чомусь називався «Вербич», й заходилися рвати підсніжники та інші весняні лісові квіти.

Довгенько так по лісі походивши, далеченько вже від краю відійшовши, нікого з людей не здибавши, вирішили ми, що пора за діло братися. Облюбували собі деревину, яка росла знизу одним стовбуром, а вище метрів за три від землі роздвоювалася. Мені потрібні були лати, тонші від роздвоєння, а Гаврилу - товщі, на дрова. Вихопив я з-за пояса свою сокирку - а була вона гостренька, - тук-тук, стук-стук, трошки звідси, трошки звідти, кругом обійшов, обрубав, деревина і звалилася, а ці туки-стуки почув лісник із своїм помічником і вже їдуть в нашому напрямі рятувати дерево.