Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Тільки я встиг відрубати товщу сторону для Сторчака, як тут лісник на коні й почав деревину віднімати.

Ми із Сторчаком покидали свої дровеняки і давай тікати, лісник із помічником стали доганяти. Сторчак на зріст і за віком був трохи менший й молодший; за ним погнався помічник лісника, якраз наздогнав його і зірвав з голови у нього шапку. За мною ж як за більшим і старшим погнався сам лісник. Я добіг до рову, вскочив у рів, що попід лісом: лісник через рів конем вискочив на поле. Я з рову назад у ліс; він теж у ліс; я з лісу на поле і так я не менше десяти разів ускакував у ліс, із лісу в поле. В рові я вихопив з-під піджака свою сокирку і кинув її під кущ, але лісник це запримітив.

Мабуть, якби лісник був сам, він би мене не впіймав, але йому на допомогу поспішив помічник. Зірвавши шапку із Сторчака, він помчав мені напереріз, зістрибнув з коня і мене впіймав.

Уперіщивши мотузкою, він повів мене до головного лісника на прізвище Пацюк, який стояв за ровом і ждав.

Підвів він мене до Пацюка, Пацюк дає команду, щоб я привів до нього і Сторчака, а щоб я не втік, знімають з мене шапку та обіцяють повернути підібрану ними сокирку. Я ж, дурень, і повірив, що б то було чкурнути додому без шапки! На цьому б усе скінчилося, але я пішов звати Сторчака, який метрів за двісті стояв у степу без шапки і дивився в наш бік. Я став його просити і вмовляти, щоб ішов зо мною до них, але він не хотів, боявся, казав, що битимуть.

Врешті він погодився; доходимо до рівчака, я йду сміливо, бо я вже був у їхніх руках, переліз через рів перший. За мною переліз і Сторчак. Тоді Пацюк і каже: «Ну, підем подивимося, хто там порубав у лісі». Одійшли ми трохи від рову до недавно насаджених молодих дубків. Пацюк держить мене за піджак, а Сторчакові і каже: «Бий його та примовляй: «Ти нащо мене в ліс повів?»». Сторчак злякався і став підскакувати, щоб дістати мені по носі, але тільки задів мене по плечі. Пацюк тоді звернувся до мене та й каже: «А ну, покажи йому, як треба бити». Я став відмовлятися, тоді Пацюк замахнувся на мене нагаєм і почав лаятись поганими словами. Я, щоб не скуштувати гарячих, і заліпив Сторчакові по вуху, тоді Пацюк дає знову команду Гаврилові: «Показав він тобі, як бити, тепер ти дай йому». Тут Сторчак розходився як холодний самовар, став підскакувати та давати мені здачі.

Натішившись нашою бійкою, лісник відпустив нас. Ми помчали щодуху; коли вже опинились у степу, я собі подумав: «Оце тобі шапки, оце тобі сокирка, маленька і гостренька!..».

По сусідству з нами жив мій задушевний друг Семен. В нього була молодша сестра Ксеня. Ця Ксеня загравала зі мною, але я її недолюблював і уникав, а з її братом ми були нерозлучні як риба з водою. Куди один, туди і другий - чи в ліс по ягоди, чи по гриби, чи на ставок у Адамівку з вудочками по рибу. Було підемо з вечора на ставок, просидимо там над водою всю ніч і півдня і, нічого не впіймавши, голодні як собаки, повертаємося додому.

Настала осінь, і пора було копати картоплю (а картоплю садили не тільки на садибі, а по чверті гектара садив ще кожний господар у степу). Копали її гуртом, першим копали мені, допомагав і Семен із сестрою Ксенею. Коли нашу викопали, поїхали копати йому, його поле було під Юрашковом. Копало нас декілька чоловік, накопали чувалів із п'ятнадцять. Полуднували солоним салом із хлібом, а води у нас не було ні краплі: до води далеко було і ні в чому було її держати, тому, не пивши, терпіли цілий день. От вертаємося вже додому. На возі чували з картоплею та відра з картоплею. Над шляхом була з цямринами криниця. Я вирішив на ходу підготувати порожнє відро, відчепити віжки і, поки підвода під'їде, я побіжу вперед і витягну віжками води, нап'юся сам, а під'їхавши, нап'ються і решта копачів.

Дорога, по якій котився віз, була з виямком на півметра, і коли я став на кінці дороги коло виямка, земля обрушилася, ліва нога шуснула вниз і потрапила під заднє колесо. Колесо перекотилося через ступню, щось хруснуло, і я затанцював на правій нозі. Заюшила кров, підводу зупинили, знайшли якусь ганчірку, перев'язали ногу, посадили мене на підводу і поїхали далі. Забулися і за воду. Знову вийшло так - хто спішить, той людей смішить. Довелося їхати у Гранів до лікарні. Там зробили мені відповідну перев'язку, і ми повернулися у село.

Пролежавши в курені в саду декілька днів, я зробив собі костур, у другу руку взяв ковіньку і пішов у Гранів на повторну перев'язку. Довго йшов: чотири кілометри до Гранова та кілометр по місту до лікарні. Зробили мені перев'язку, я таким же кандибобером повернувся додому.

Через який місяць-півтора я вже костура закинув і знову став бігати на своїх на двох як наче ніде нічого.

Стали ми з Семеном парубчаками - нам уже перевалило за 16 років; стали задивлятися на дівчат та балакати за женячку. І от одного разу перед Зеленими святами Семен мені похвалився, що він познайомився з однією дівчиною у Гранові, на прізвище Олійник Олександра: хоч вона й бідного роду, але має вроду - гарна з лиця і стан стрункий. Він обіцяв мені її показати.

Якраз на Зелені свята він із своїм зятем їде у Гранів на ярмарок. Я теж сідаю з ними; на мені вишита біла сорочка, нові штани, кепка та на ногах хромові черевики. Поярмаркували, взяли півлітру горілки і поїхали до тієї ж Саші; коли стали під'їжджати до її двору, вперіщили коней батогами; вони полетіли як вихор. Ми хвацько зупинились біля воріт Олійників.

Її батько відчинив ворота. Заїхали удвір, злізши з воза, зайшли в хату. В хаті Саші не було - мабуть, із подругами теж була десь на ярмарку. Згодом прийшла і Саша. Ми всі сиділи за столом, де стояла наша півлітра. Дивлюся - дівчина справді гарна: червонощока, чорнява, середнього зросту, в вишитій білій сорочці з мережкою внизу. Підперезана зеленим поясом, на шиї рядки різнокольорового намиста, в косах вплетені яскраві стрічки, на ногах хромові черевики. Взагалі, глянеш - вся цвіте як квітка. Посиділи за столом, випили півлітру, закусили, погомоніли, і хто куди. Семен із своїм зятем сіли на підводу і поїхали, а я залишився. Правда, Семен лякав мене, що ризиковано в неї залишатися, тому що гранівські хлопці можуть мені чортів за Сашу дати, але я не звернув на це уваги. Почав я, як то кажуть, підбивати клинці під Сашу, бо я в неї таки втріскався. Та й їй, як видно, я прийшовся до вподоби. В цей же день ми з нею зговорилися - вона була не проти того, щоб вийти за мене заміж; одна тільки завада - її батьки бідні і не мають змоги одразу справити весілля. Потрібно ждати осені, коли буде зібрано урожай. Цього ж дня Саша подарувала мені на пам'ять свою фотокартку, а я їй свою. Умовившись ждати до осені, ми розпрощалися. Після того ще кілька разів заходив до неї, проводили разом час. У серпні я виїхав по мобілізації і вербовці на роботу в Донбас, хоч і написав їй звідти листа, відповіді не діждався. Врешті, коли я повернувся у 1935 р. в село уже з дружиною Марією, Саша була замужем за одним своїм односельчанином на прізвище Цап Петро, з яким, можливо, живе й досі.