Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Частина дев'ятнадцята : Попіл

Місто було накрите нічною туманною завісою. Вуличні ліхтарі, подібно до самотніх вогнів, що борються з темрявою, були єдиними, хто залишався вірним старим традиціям. Але в ньому вже не було того життя, яке було тут раніше. Відчуття попелу і порожнечі заповнювало все довкола.

Лео стояв на вулиці, вдивляючись у темряву перед собою. Ніч, яка виглядала звичайною, була для нього найбільш значущою, бо це була ніч, коли все могло змінитися. Сьогодні він мав зіткнутися з наслідками своїх рішень, усвідомлюючи, що втрата більше не буде просто емоційною порожнечею — вона принесе з собою насильство, страх і руйнування.

Протягом останніх кількох тижнів він спостерігав, як його світ розпадається на частини. Першою втраченою частиною була довіра, коли зрада Сандро стала публічною. Потім, як важка тінь, з'явилася обвинувачення проти його сім'ї. Але найболючіше — це те, що сама суть мафіозної імперії, яку він створив, тепер розсипалася у попіл. Більшість його людей, тих, кому він довіряв, були заарештовані, або зникли без сліду. ФБР вже займалося кожним важливим елементом його бізнесу, і він не міг більше приховувати своє ім’я у тіні.

Це була не просто війна за владу — це була битва за виживання, за остаточне визначення того, ким він став. Кожна поразка, кожен зрадник залишав свій слід у його душі. Кожен снаряд, який не потрапив у ціль, залишав в ньому гіркоту поразки, яка більше не здавалася простою втратою. Тепер усе зводилося до одного питання — хто залишиться в живих, а хто загине.

І ось, з усім тим, що він пережив, Лео стояв на порозі останньої битви. Він не мав вибору, лише гнів і рішучість, інакше він залишився б ще одним слідопитом у порожніх вулицях міста.

Можливо, його імперія вже не мала тієї сили, що колись, але він був сповнений рішучості відновити хоча б її рештки. І він знав, що в цю ніч він більше не може дозволити собі помилок.

— Ми залишаємося в грі, чи ні? — голос Марко зрізав тишу, наближаючись до нього.

Лео не обернувся, тільки продовжував вдивлятися у ніч, як би намагаючись зрозуміти, чи є у нього шанс.

— Залишаємося, — нарешті відповів він. — Це буде моя гра. Я вирішу, коли буде кінець.

З його голосу не звучало ні страху, ні сумніву, лише лють, що кипіла всередині.

— Я маю заготовлений план, ми можемо атакувати найбільші точки їхнього бізнесу, і, якщо все вийде, ми зможемо добити їх у день, коли їхні сили будуть найбільш вразливими.

Марко уважно слухав, стоячи поруч, але на його обличчі не було тих звичних емоцій, що раніше.

— Ти впевнений, що це найкращий шлях? — спитав він.

— Ми не маємо іншого вибору. Якщо зараз ми не діємо, то завтра ми вже нічого не будемо мати. — Лео пильно дивився в його очі, даючи зрозуміти, що для нього це не просто стратегічний хід, а питання життя і смерті.

Вночі, коли їх загін рухався крізь місто, кожен крок лунав як відгомін минулого. Місто, яке стало для них полем битви, було ніби живим організмом, що дихав разом із ними. Вулиці, засніжені й заповнені туманом, стали їхнім полем для останньої сутички.

Вибухи розривали тишу, ніби свідки загибелі старого порядку. Лео не міг не відчути, як землетрус від кожної вибухової хвилі накриває його. Все, що було раніше, було лише попелом, і вони стояли в центрі цього пекла, готові зробити останній ривок.

Він знав, що не всі з них повернуться, і навіть не всі з його ворогів переживуть цей крок. Але для нього це був останній шанс здобути перемогу. І він мав його використати.

Кілька годин по тому, коли звук пострілів і вибухів стих, міський пейзаж виглядав абсолютно зміщеним, ніби це був інший світ. Попіл розлітався по вулицях, і там, де колись стояли імперії, тепер залишилися лише руїни. Але кожна руїна була важливою, бо це був крок до кінця цього великого шляху.

Лео стояв серед всього цього, відчуваючи як із глибини грудей виходить гірка смуга перемоги, не чистої, а брудної, сповненої тіней і жахів.

— Це не кінець... це тільки початок, — прошепотів він, і його слова втонули у повітрі, що пахло попелом і кров'ю.

І цей початок буде останнім.

Вуличний туман не зник навіть після всіх вибухів, що розривали ніч. Ліки часу, як і попіл, що розлітався повітрям, все ще нависали над містом. Лео стояв на уламках старого світу, що вже не був його домом. Він відчував, як кожен його вдих важкий, кожен рух був обережним, ніби він тільки-но пробудився від тривожного сну.

Вулиці, які колись були заповнені життям і хаосом, тепер стояли мертвою масою каменю і заліза. Світло вивітрювалося, мов у тумані, що ковзає по вікнах старих будівель. Навіть у найгірші часи Лео не думав, що все це закінчиться таким чином — місто стало полем битви, а він залишився стояти серед руїн. Всі довкола нього були або мертві, або поранені, але не всі були вражені фізично — його душа, як і місто, була вражена глибше, в серце.

Марко, з його все ще спокійним виглядом, йшов поруч. Він був безсилий на мить, навіть не міг сказати, що відчував, а з його очей промінювалася лише порожнеча. Між ними не було більше тієї тісної дружби, якою вони колись ділилися. Тепер це була просто тінь минулого.

— Ти впевнений, що це кінець, Лео? — тихо запитав Марко.

Лео, не відповівши, лише махнув рукою, ніби позбуваючись усіх тих питань, що не мали значення. Він не хотів чути про кінець, бо він знав — вони вже вступили в нову гру. Може, це був початок його власного спаду, а може — шанс вирватися з цього кола руйнувань.

— Ні, Марко... Це тільки початок. — голос Лео звучав твердо, але всередині була порожнеча, яку він не міг прогнати.

Він побачив, як одна з будівель почала падати, поки їхня маленька група вирушала далі через покриті попелом вулиці. Це була остаточна точка на карті його колишнього світу — остаточне падіння. Кожен удар, кожен постріл, кожен вибух був ознакою того, що їхні колишні вороги втрачають своє значення, але й на місці їхніх імперій не залишалося нічого живого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍