Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

— Вони програли. — Марко кинув погляд на міські руїни.

Лео зацікавлено дивився на нього, але в його погляді не було ні радості, ні навіть жодного натяку на перемогу. Йому більше не було чого святкувати. Усі, кого він любив, зникли. Місто стало порожнім. Навіть саме визначення перемоги набуло іншого змісту.

— Це не перемога, це... — Лео зупинився, поки думки, немов шторм, проносилися в його голові. — Це жертва. Всі ми стали жертвами цього світу.

Він мовчав кілька секунд, даючи словам важко звучати в тиші навколо. Усе було вмираючим, і він був не таким, яким був раніше. Те, що залишалося від його імперії, тепер мало лише одну мету — вижити в цьому новому світі, де він був більше самотнім, ніж будь-коли.

І цей світ був вже іншим. Немає більше старих ворогів, немає більше старих союзників. Лише попіл і жертви, що залишились позаду.

— Що тепер? — запитав Марко.

Лео знову подивився в порожні вулиці, мовби намагаючись знайти хоч якийсь шлях для себе.

— Тепер ми живемо... або ми помираємо... — він не міг дати чіткої відповіді, тому що навіть він не був упевнений, що буде далі. Його серце билося важко, і його розум стояв на межі.

І ось, попіл вже осів на землі, і місто виглядало таким, як воно було — остаточним кінцем старого і початком нового хаосу. Але чи була це перемога для нього? Чи це просто прокляття, що триватиме до кінця?

Він зробив крок вперед. І ще один.

"Все, що ми створюємо, рано чи пізно перетворюється на попіл, але в попелі ми знаходимо нові можливості для того, щоб відродитися." — подумав він, все ще спостерігаючи за світом, що залишився в руїнах.

Попіл. Тепер все стало попелом. І з цього попелу він, можливо, виросте знову. Але вже інший.

Лео стояв посеред руїн, не знаючи, скільки часу минуло. Місто, яке колись було серцем його імперії, тепер було лише зіпсованими уламками. Він чув, як туман тихо хитається по обгорілих будівлях, що більше нагадували скелети минулого. Все стало мертвою тишею, лише кроки його та Марка лунали в ній, наче свідчення їхнього існування в цьому новому, сумному світі.

Марко стояв поруч, втупившись у землю, ніби намагаючись знайти відповіді на питання, що мучили його серце. І хоч він був частиною цього всього, він відчував себе таким чужим серед всього, що сталося. Ніде не було знайти розради. Вони обидва відчували, що навіть перемога не мала того смаку, якого вони сподівалися.

— Залишилося тільки одне питання, Лео... — сказав Марко, але його голос був порожнім. — Що тепер?

Лео не відповідав одразу. Він не мав чіткої відповіді. Може, він навіть не хотів її знайти. Він знову подивився на те, що залишилось від міста. На місці величезних будівель, що раніше належали їхнім супротивникам, тепер були лише руїни, місця, де колись велася боротьба за владу, кров і гроші.

Але Лео відчував, що цього вже замало. Влада? Він завоював її, але за яку ціну? Кров, смерть, втрачені друзі, порушена мораль... І тепер що? Що він має робити з цим світом, який він залишив після себе?

— Ми зробили це... але чи ми дійсно виграли? — голос Лео був сповнений невизначеності.

Марко не відповів, але його погляд був важким, повним питань. Він бачив, як Лео стояв, наче людина, що повертається до себе після всіх цих пережитих жахів. Він був у світі, який не міг зрозуміти. Місто було на зламі. Він і Марко стали частиною цього безповоротного циклу, де не було відступу назад. І вже не можна було повернути все назад, що було втрачено.

Лео зробив крок вперед, тихо і рішуче. Він відчував, як його серце б’ється тяжко. Кожен крок здавався важким, але він знав, що йому не можна зупинятися. Крок за кроком він рухався вперед. Вічно, поки не віднайде новий шлях.

Він зупинився перед руїнами одного з будинків, де колись була важлива частина його бізнесу. Тепер нічого не залишалося, крім мертвої кам’яної породи та зруйнованих вітрин. Відчувався запах диму, залишки спалених документів і порожніх ліжок. Це був символ усієї імперії, яку він вибудовував роками, і тепер вона була розтрощена. Сама ідея цього світу була розчавлена, і Лео більше не мав жодного бажання зберігати контроль над цією порожнечею.

— Ми можемо створити щось нове... — тихо сказав він, майже шепочучи. — Можливо, ми можемо почати знову... на чистому аркуші.

Зараз, коли у нього не було більше нічого — ні сім’ї, ні імперії, ні союзників, — він був вільним. І ця свобода була страшною. Вона означала відсутність зв’язків, відсутність обов’язків. Але вона давала шанс почати все спочатку. І хоч він не знав, що чекає на нього, він розумів, що більше не має вибору. Це була остання можливість.

— Ми зробимо це, Марко... Не важливо, скільки часу це забере. Ми повинні побудувати нове. — Лео підняв голову, дивлячись у порожнечу попереду.

І хоча він не був певен, як саме це здійсниться, він відчував, що це — єдиний можливий шлях. Всі минулі битви, всі зради, всі спроби захопити владу вже не мали значення. Тепер він став тим, ким був завжди — людиною, що стоїть на зламі старого і нового, і тільки від нього залежить, в якому напрямку рухатиметься цей новий світ.

— Тепер усе почнеться заново... — сказав він твердо, і його слова загубилися у вітрі, що несе попіл.

"Світ, який ти будуєш, завжди має свою ціну. І іноді ти повинен заплатити цю ціну, щоб знайти нове початок."

Лео стояв на порозі того, що колись було його імперією, але тепер було лише пилом і руїнами. Він не міг забути всі ці роки боротьби, роки, коли він будував свою владу на основі страху, крові та ненависті. Але зараз все було змінено. Те, що залишилося — пустка. Його серце не відчувало перемоги, тільки важкість того, що відбулося. Якась частина його все ще прагнула тієї старої влади, але інша частина вже розуміла: це все минуле.