Читати книгу - "Грона гніву"

Руті молилася, коли ще пуцьвірінком була? Каже: «На своє лягаю ложе, спаси душу мою, Боже. Прийшла назад — ой лишечко! — подівся десь пиріг. І бідний, бідний песик голодний спати ліг. Амінь». Он як вона робила.

Якийсь перехожий заступив сонце, відкинувши тінь на полотно намету.

Дідо, здавалося, щосили опирався, здригаючись усіма м’язами. Раптом він скоцюрбився, як від удару. Лежав непорушно, більше не дихаючи. Кейсі подивився старому в обличчя і побачив, що воно стало зчорна-шарлатним. Сейрі торкнулася плеча Кейсі. Вона зашепотіла:

— Язик у нього, язик у нього, язик у нього.

Кейсі кивнув:

— Стань спиною до бабці.

Він розімкнув стиснуті щелепи і поліз пальцями старому до піднебіння, щоб витягти язик. І коли він вивільнив язик, з горла у діда вихопився хрипкий подих, який перейшов у ридання. Кейсі підняв із землі лозинку і притиснув нею язика, вслухаючись у рвучке хрипке дихання.

Бабця підстрибувала, як курча.

— Молися,— проказувала вона.— Ану молися. Молися, кажу тобі.

Сейрі намагалась її втримати.

— Молися, ти, клятий! — кричала бабця.

Кейсі зирнув на неї. Хрипке дихання скреготіло, ставало все гучнішим і дедалі більше вривалося.

— Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє...

— Слава! — закричала бабця.

— ...нехай прийде Царство Твоє... нехай буде воля Твоя... як на небі, так і на землі.

— Амінь.

Довгий рвучкий подих вихопився з роззявленого рота, а потім вуста хрипко втягли повітря.

— Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам...

Дихання урвалося. Кейсі глянув на діда: у того очі були гострі, глибокі, проникливі, з безтурботним знанням дивилися на всіх.

— Алилуя! — сказала бабця.— Продовжуй.

— Амінь,— сказав Кейсі.

Бабця замовкла. А за наметом припинилися всі звуки. По шосе промайнуло авто. Кейсі вкляк навколішках біля матраца. А люди за наметом вслухалися, шукаючи знамення в умиранні. Сейрі взяла бабцю за руку й вивела з намету, а стара вийшла, високо піднявши голову, з гідністю. Вона підійшла до кревних, високо тримаючи голову. Сейрі повела її до матраца, що лежав на землі, й посадила на нього. А бабця дивилася перед собою з гордістю, тому що тепер була на видноті. З намету не долинало ні звуку, і нарешті Кейсі вийшов, одкинувши заслону.

Батько тихо запитав:

— Що то було?

— Удар,— відповів Кейсі.— Одразу удар, і все.

Життя знову вступило в свої права. Сонце торкнулось обрію, і куля світла перетворилася на плескавицю. Уздовж дороги зачувся гуркіт величезних червонобоких вантажівок. Вони загуркотіли по дорозі, трохи здригнувши землю, і з вихлопних труб вихоплювався синій дим; пахло дизельним мастилом. Кожну вантажівку вів шофер, а його напарник спав на двоярусному ліжку нагорі. Але вантажівки не зупинялися; вони гриміли день і ніч, і земля здригалася під їхнім тяжким маршем.

Сім’я стала єдиним цілим. Батько присів на землю, і дядько Джон сів з ним. Тепер батько був головою родини. За ним стала мати. Ной, Том і Ел сіли навпочіпки, а проповідник спочатку сів з ними, а потім приліг, спираючись на лікоть. Конні й Ружа Шаронська стали трохи далі. Тепер Руті з Вінфілдом, які повернулися, несучи відро води і грюкаючи ношею, відчули зміну; вони притишили ходу, поставили відро і тишком-нишком заховалися за неньчину спину.

Бабця сиділа гордовито, тримаючись холодно, доки група не стала в зборі й на жінку ніхто не дивився, а потім лягла на землю, затуливши обличчя рукою. Червоний присмерк осявав землю полум’яними загравами, так, що постаті всіх заяскравіли у смерканні, а очі заблищали, віддзеркалюючи небокрай. Надвечір’я збирало світло скрізь, де могло.

— Це сталося в наметі містера Вілсона,— сказав батько.

Дядько Джон кивнув:

— Він надав свій намет.

— Файні дружні люди,— м’яко сказав батько.

Вілсон стояв біля свого зламаного автомобіля, а Сейрі сіла поряд з бабцею на матрац, але стереглась, аби не торкнутись її.

— Містере Вілсоне! — покликав батько.

Той поволі наблизився до гурту й присів поряд, а Сейрі підвелася й стала поруч з Вілсоном.

— Дякуємо вам, люди добрі,— сказав батько.

— Для нас честь допомогти,— відповів Вілсон.

— Ми вам довіку зобов’язані,— сказав батько.

— Смерть не зобов’язує,— заперечив Вілсон, і Сейрі вторувала за ним:

— Ніколи не зобов’язує.

— Я вам поремонтую машину,— сказав Ел,— ми з Томом візьмемося.

Й Ел був гордий, що може віддячитися за родину.

— Нам потрібно трохи допомоги,— Вілсон зізнався, що зобов’язаність таки не зашкодить.

— Тре’ розрахувати, як і що робити,— сказав батько.— Є закон такий. Маємо повідомити про смерть, а коли це зробимо, влада або сорок доларів злупить, або поховає як жебрака.

— Ніколи ми не були жебраками,— втрутився дядько Джон.

А Том додав:

— Мо’, нам тре’ дізнатися. Раніше ж нас із землі не виганяли.

— Ми чисті як скельця,— сказав батько.— На нас не можуть покласти жодної провини. Ми ніколи не брали нічо’, за що не платили б, ніколи не вимагали нічо’, ніколи не користалися чужою доброчинністю. Коли з Томом біда сталася, ми високо голову тримали. Чинили так, як будь-хто повинен.

— То що нам робити? — спитав дядько Джон.

— Коли зробимо так, як закон каже, влада тіло забере. У нас усього сто п’ятдесят доларів. За похорон діда вони сорок візьмуть — тоді або Каліфорнії не дістанемось, або діда поховають як жебрака.

Чоловіки стурбовано заметушилися, вивчаючи землю, яка темніла в них під ногами.

Батько стиха промовив:

— Дідо сам поховав свого татка, власними руками, гідно зробив, і власною лопатою насипав йому могилу. Тоді час був такий, що людину міг ховати власний син, а син мав право поховати свого батька.

— Тепер інші закони,— сказав дядько Джон.

— Іноді доводиться закон обходити,— відповів батько.— Іноді не до пристойності. Багато є випадків, коли закон обходиш. Коли Флойд на втіках був, ховався, мов звір дикий, закон казав, що ми повинні його видати,— ніхто не видав. Іноді тре’ перетрусити закон. Я кажу, що маю право поховати свого рідного татка. Хтось ще щось додасть?

Проповідник підвівся на ліктях.

— Закон міняється,— сказав він,— а потреби лишаються. Ти маєш право чинити так, як повинен.

Батько обернувся до дядька Джона:

— У тебе теж є право сказати. Щось маєш проти?

— Ні слова проти,— відповів дядько Джон.— Та це виходить, ніби ховаємось, як нічні злодії. Дідо, коли живий був, на весь світ себе славив — як стріляв.