Читати книгу - "Грона гніву"

class="p1">Батько засоромлено відповів:

— Ми не можемо зробити так, як дідо робив. Нам тре’ Каліфорнії дістатися, доки гроші не спливли.

Том втрутився:

— Іноді так буває: працюють люди, відкопають небіжчика, а потім страшенний галас здіймають — мовляв, людину вбили. У документах більше цікавить мертвяк, ніж живий. До пекла підуть, аби весь підспідок вивідати: хто це був, та як помер, та від чого помер. Давайте напишемо записку і в пляшку закоркуємо та до могили дідової покладемо: хто він був, як помер і чому тут поховали його.

Батько кивнув:

— Ну гаразд. Але тре’ гарним почерком написати. Діду буде не так самотньо там, під землею, як знатиме, що тут його ім’я написали, а то лежав би старий самотньо в пітьмі. Хтось ще скаже?

Гурт мовчав.

Батько обернувся до матері:

— Хто його поховає?

— Я,— відповіла мати.— Але хто вечерю готуватиме?

Сейрі Вілсон озвалася:

— Вечерю я подам. А ви йдіть. Ми з вашою старшою дівчиною зготуємо.

— Ми такі вам вдячні — сказала мати.— Ною, принеси барильця, вибери звідти найліпшої свинини. Вона ще не до кінця просолилась, але смакуватиме.

— У нас є півмішка картоплі,— сказала Сейрі.

— Дай мені дві монети по п’ятдесят центів,— сказала мати.

Батько поліз до кишені й подав жінці срібло. Неня знайшла тазик, наповнила його водою і пішла до намету. Там була майже непроглядна темрява. Сейрі зайшла і запалила свічку, устромила її просто в ящик, а потім вийшла. Якусь мить мати дивилася на померлого старого. І тоді, охоплена жалем, вона відкраяла собі від фартуха смужку і підв’язала дідові щелепу. Розправила покійному ноги, схрестила йому руки на грудях. Вона опустила йому повіки і поклала на кожну срібну монету. Застебнула йому сорочку і вмила лице.

Сейрі зазирнула і спитала:

— Може, вам допомогти?

Мати поволі підняла голову.

— Заходьте,— сказала вона.— Хотіла побалакати з вами.

— У вас хороша старша дівчинка,— мовила Сейрі.— Стільки начистила картоплі. Чим мені допомогти?

— Я збиралась обмити діда,— сказала мати,— але не маю іншої одежі, щоб перевдягти. У вас ковдра пошматована. А з клаптика ніколи смертного запаху не вигнати. У нас пес аж гарчав і трусився, коли понюхав матрац, на якому моя мати вмерла, а з її смерті два роки минуло. Ми загорнемо його у вашу ковдру. У нас є для вас інша.

Сейрі заперечила:

— Не треба так казати. Ми пишаємося тим, що допомогли вам. Мені давно вже не було так затишно на душі, як ото тепер. Людям треба допомагать.

Мати кивнула.

— Правда,— сказала вона і довго вдивлялася в старе щетинисте обличчя з підв’язаною щелепою; срібні монетки на повіках блищали у вогнику свічки.— Він на себе не схожий. Тре’ його загорнути.

— Ваша паніматка добре трималася.

— Ну, вона така стара,— відповіла мати,— може, до ладу і не втямила, що сталося. Може, і потім ніколи не втямить. А крім того, у нас люди горді. Мій батько, бувало, казав: «Зламатися будь-хто може. Але людина має вистояти». Ми завше тримаємося.

Вона акуратно загорнула в ковдру ноги і плечі діда. Відігнула куток ковдри, як каптур, і низько насунула небіжчикові на обличчя. Сейрі простягла їй дюжину довгих шпильок, і мати ретельно та щільно заколола ковдру по краях. Нарешті неня підвелася.

— Ні, похорон не буде поганим,— сказала вона.— У нас є проповідник, він його проведе, і всі друзі в зборі.— Раптом вона хитнулась, і Сейрі підтримала її, заспокоюючи.— Це просто до сну хилить,— вибачливо пояснила мати.— Ні, зі мною нічо’ такого. Ми всі так готувалися, такі заклопотані були, ви ж бачили.

— Вийдіть, подихайте повітрям,— запропонувала Сейрі.

— Так, я вже все тут поробила.

Сейрі задула свічку, і вони вийшли з намету. Внизу ущелини яскраво палало полум’я. З палиць і дроту зробили підпорки, на яких висіли й кипіли два казани, плюючись водою, а з-під кришок вихоплювалася пара. Ружа Шаронська стала навколішки на віддалі від вогню, тримаючи ополоника. Вона побачила матір, яка вийшла з намету, і попрямувала до неї.

— Ма’,— сказала Ружа.— Мені тре’ щось запитати.

— Знову перелякалась? — озвалася мати.— Виношуєш дев’ять місяців — то без лиха не обійтись.

— Але чи не зашкодить це дитині?

Мати відповіла:

— Є така примовка: як у горі народився — щасливчиком виріс. Правда, місіс Вілсон?

— Чула таке,— сказала Сейрі.— А ще я чула: народився в щасті чоловік — потім побиватиметься вік.

— У мене всередині все підскакує,— сказала Ружа Шаронська.

— Ну, чи є у нас хіба, хто на радощах стриба,— відповіла мати.— Краще придивися за казанками.

Біля багаття чоловіки зібралися в коло. З інструментів у них були лопата й мотика. Батько окреслив місце — вісім футів завдовжки і три завширшки. Працювали по черзі. Батько подрібнив ґрунт мотикою, а дядько Джон тоді розрив землю. Потім Ел рив мотикою, а Том — лопатою. Далі Ной узяв мотику, а Конні рив лопатою. Могила все глибшала, ніхто не уникав роботи. Лопата стрімко відкидала з ями грудки землі. Коли Том стояв по плечі в глибокій прямокутній ямі, то спитав:

— Чи досить, тату?

— Уже досить. Ще пару футів, і все. Тепер, Томе, вилазь і пиши записку.

Том виліз із ями, і Ной зайняв його місце. Том підійшов до матері, яка ворушила багаття.

— Ма’, а в нас є якийсь папірець і перо?

Мати повільно похитала головою.

— Ні-і. Це єдине, чого ми не взяли.

Вона глянула на Сейрі. Маленька жінка швидко попрямувала до свого намету і повернулася звідти, тримаючи Біблію та недогризок олівчика.

— Ось,— сказала вона.— Спереду є чиста сторінка. Можете вирвати.— Вона подала Томові книгу й олівець.

Том сів, освітлений полум’ям. Він скосив очі, зосередившись, і почав повільно та старанно виписувати великі чіткі літери: «Це Вільям Джеймс Джоуд його взяв удар він старий дід. Його родичі зарили його тому шо у них нима грошей шоб заплатити за похорон. Його ніхто ни вбив. Просто удар і він умер». Він зупинився:

— Ма’, послухайте.

Він поволі прочитав їй записку.

— Ну що, дуже мило,— сказала вона.— А чом би тобі щось таке божественне зі Святого Письма не дібрати. Понишпори в Письмі, має бути щось коротке, якийсь віршик.

— Тре’ коротко писати,— відповів Том.— У мене вже місця нема.

— А чом би не приписати: «Помилуй, Господи, його