Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Скарлет

 

–Летті…– шепотів голос.

Скарлет озирнулась і поривчасто зітхнувши, побігла вперед. Її весь час оточували одні і ті ж локації: чорний пісок, скелі і кам’яний подіум, що простягався на висоті від гори до гори. Під подіумом бриніла холодна темно-сіра вода, б’ючись об скелі, вода пінилась і шуміла. Сонця видно не було, лише щільно затягнуте сірими хмарами небо. Всюди відчувався запах, як перед дощем, затишшя, а потім різкий поривчастий вітер нагадували відчуття перед штормом, що скоро розпочнеться. Ставало дедалі темніше, вітер роздмухував волосся Скарлет, та вона не відчувала холоду. Лише присмак солі на язиці і краплі бризу на шкірі.

Вона рухалась вперед, сподіваючись, що по той бік подіуму будуть хоч якісь двері. Що символізував собою цей берег, Скарлет не знала. Проте тут їй було неспокійно. Тут вона почувалась загубленою і самотньою.

Ніч насувала свої тіні і скоро Скарлет бачила тільки каміння під ногами і більше нічого. Небо було беззоряним і чорним. Навіть місяць, немов заховався, вирішив не показуватись на обрії. Спіткнувшись, Скарлет вилаялась і дістала ліхтарик з кишені. Той, за законом підлості, не вмикався одразу. Тож, вона продовжувала обережно рухатися і нарешті змусила його працювати. Підсвітивши чиюсь біляву потилицю, Скарлет від несподіванки підскочила і впустила ліхтарика. Жінка перед нею була у дуже схожих чоботах. Скарлет підняла ліхтарик. Вона стояла посеред шеренги жінок різного віку. Всі вони були зі світлим волоссям і у схожому взутті. Вбрані у щось чорне, що Скарлет не могла роздивитись через темряву і недостатнє освітлення ліхтарика. Хто всі ці люди?

–Вибачте? – почала вона.

Та дівчина перед нею не реагувала. Скарлет спробувала ще раз.

–Вибачте, де я?

Вона торкнулась плеча дівчини перед собою і водночас відчула, як хтось торкнувся її правого плеча. Скарлет повернулась назад, не опускаючи руки з плеча дівчини перед собою. Дівчина за нею теж тримала руку на її плечі і теж повернулась назад. Скарлет нахмурилась і знову подивилась вперед.

–Агов?– вона постукала по плечу дівчини двічі і відчула як по її плечу хтось зробив те саме. Мурахи вкрили її шию.

–Припиніть повторювати! – крикнула вона, озирнувшись.

Дівчина за нею знову дивилась назад. Скарлет визирнула за неї, щоб оглянути кінець черги. Та він, схоже, тягнувся ще далеко аж в пітьму. Кожна наступна жінка була схилена в бік так само як Скарлет – ніби визираючи. І це не дозволяло розгледіти їх обличчя.

–Треба валити з цієї божевільні.– пробуркотіла Скарлет.

Вона вийшла з шеренги, та черга просто повторила крок за Скарлет, утворивши нову, бо вони всі просто змістились на крок вбік. Дівчина відчула занепокоєння, це вже було занадто дивно. Тоді вона спробувала обійти дівчину перед собою, щойно Скарлет зробила крок, черга знову змістилась, поміщуючи дівчину на те ж місце у шерензі.

Вона спробувала ще кілька разів, та посунутись і на дюйм не вийшло – черга повторювала кожен її рух. Скарлет була частиною цієї шеренги і не мала жодної гадки, як з неї вийти.

Доволі швидко відчуття безвиході і того, що Скарлет проведе решту життя у незрозумілій черзі, заполонило дівчину ввівши у стан паніки. Вона вся тремтіла від хвилювання, тоді закричала і схопила дівчину перед собою за плечі і повернула лицем до себе. В цей самий момент вона відчула як її розвернуло в інший бік. І от вона у тій самій черзі тільки з іншого боку. Тоді Скарлет повернулась направо, черга одразу ж змінила положення і плечей дівчини тепер торкались плечі інших дівчат. Вона повернула голову направо, всі у черзі зробили те саме. Тоді вона перевела положення голови вліво, і знову всі у шерензі відвернуті від неї в тому ж напрямку. Скарлет опустила очі, намагаючись щось розгледіти боковим зором. Та бачила тільки розмиті профілі. Вона зітхнула і зробила крок до краю. Шеренга повторила. Потім ще крок, який знову повторила черга жінок. А тоді Скарлет просто стрибнула вниз. Сама, бо шеренга так і лишилась на подіумі. Холодна темна вода зімкнулась над її головою. Дна видно не було, Скарлет не знала в який бік плисти. Кожен її рух неначе відтягував її назад, немов вона пливла у зворотному напрямку. Вона гребла і гребла, але простір не зменшувався. Скарлет спробувала виплисти нагору, щоб вдихнути трохи повітря. Але ніяк не могла дібратись до товщі води. Вона спробувала знову, потім ще. Але лишалась на тому ж місці. Легені палали, страх близької смерті огортав її своїми обіймами. Скарлет повільно втрачала свідомість. Потім щось смикнуло її. Холодне повітря обдувало вологе обличчя і волосся. Її тягли по берегу, її чоботи загрібали чорний пісок, він налипав на мокрий одяг, на її руки і волосся. Хтось тримав Скарлет за куртку, тягнучи, мов якийсь лантух з картоплею. Потім рух припинився, рука відпустила куртку і Скарлет з усієї сили вдарилась розслабленою головою об землю. Прийшовши до тями після вібруючого удару, від якого вона випадково прикусила язика, Скарлет рухала щелепою, відчуваючи, присмак крові. Вона закинула голову, щоб подивитись, хто ж її тягнув. Ті ж чоботи, такі самі штани, та сама куртка і вологе світле волосся.

–Як це розуміти?– прохрипіла вона.

Дівчина спинилась і озирнулась через плече. Виразний погляд сірих очей впився у Скарлет і вона усвідомила чому так багато людей уникають зорового контакту з нею.

–А як би ти це описала?– спитала інша Скарлет.

–Це типу філософія про те, що врятувати власну дупу можу тільки я сама?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍