Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

–Це ніяка не філософія.–склала руки на грудях вона.– Це твоє невміння покладатись на інших.

–О, то ти тепер мене виховуватимеш?– перекотившись на бік, вона повільно підвелась, коліна тремтіли.– Ще скажи, що в мене купа психологічних установок, які не дозволяють мені вибудовувати довіру з іншими.

–Ну, те, що ти це усвідомлюєш – уже непогано.

–Тобто проблема не у людях, на яких неможливо покластись, а саме в мені? Чудово, я це вже десь чула.

Інша Скарлет роздратовано зітхнула і зробила крок вперед оступившись.

Скарлет розреготалась.

–Як я люблю цей пафосний вираз обличчя, у моменти незграбності.

–Моменти?– вирівнялась інша Скарлет.– Люба моя, та ти – синонім незграбності. Я ще не зустрічала людей, які б не могли випити води, не облившись, йти по рівному, не спіткнувшись чи нести щось в руках, не розкидавши по дорозі. І все це завжди з таким виразом обличчя, ніби винна в цьому не ти, а обставини, предмети, чи сторонні люди. То це в тебе пиха чи стиль життя?

–Гаразд.– виставила руку Скарлет.– То яка твоя функція, крім як мене ненавидіти?

–Я тебе не ненавиджу.– зауважила інша Скарлет.

–Та, годі.– фиркнула Скарлет.

–Ти ж себе не ненавидиш.– підмітила вона.

–З чого б це мені себе ненавидіти? –обтрусивши пісок з вологої куртки, спитала вона.– Я не ідеальна і ніколи до того не прагнула, але мені багато що в собі подобається. То й що? Подай на мене до суду за це.

Інша Скарлет розреготалась.

–Ну, серйозно. Нащо ти тут? Ти – не мій тригер.

Сміх урвався.

–О, так.– уважно позираючи на Скарлет, відповіла інша.– Я не тригер. Але тобі добре відомо хто ним є.

–Я тікаю від цього.

–І правильно.–кивнула вона.– Бо ти не готова зустрітись із ним.

–І не буду готова ніколи.

–Тому і не треба. Тому ти тут.

–Де «тут»?–озирнулась вона.– Це взагалі, що за місце?

–Так ти уявляла сраку світу.

–Та ну! Ісландія – то не срака.

–Та до чого тут Ісландія, дурепо?

–Ну, чорний пісок…

Інша Скарлет закотила очі.

–Згадуй. Коли в тебе були панічні атаки, ти придумала собі, як можна відволікатись.

–А, то це те місце…

–А ти не впізнала?

–Ну, в мене в уяві просто був скелястий пляж і дощове небо. А отих страшних тіток в черзі і мого клона, який, (я повторюсь, ненавидить мене) – вже точно не було.

Колись, багато років тому, коли Скарлет вперше зіткнулась з панічною атакою, це було у автобусі, посеред травня. Безпричинний тремор, сльози, що котились обличчям самі собою, серце, що вистрибувало з грудей і нудота, що накочувала на неї, викликаючи таке потемніння в очах, що вона на кілька хвилин повністю осліпла. Вибігши тоді з автобусу, вона навпомацки просувалась до найближчої лавки, щоб засунути голову між колін і відновити дихання. Вона рахувала кожен вдих і кожен видих. Їй знадобилось близько десяти хвилин, щоб заспокоїтись, в очах почало поступово світлішати, піт враз вкрив все тіло, а сама вона відчула знесилення. Тоді їй здавалось, що в неї просто впав рівень цукру в крові, що їй просто треба перекусити, або вона перенервувала. Скарлет просто шукала виправдання незрозумілому стану, бо це було простіше. Але за кілька тижнів історія повторилась, коли вона була у ліжку вдома сама і це справді налякало її. Але нащо шукати допомогу, якщо є гугл? Вона почала шукати симптоми свого стану, начиталась страшних речей і кинула телефон, подумуючи взяти лопату з гаражу і вирити собі вмиральну яму. Стан повторився за три дні, коли вона була на роботі, Скарлет відкрила палітру з посібника Pantone, закрила назви кольорів і почала по пам’яті озвучувати чудернацькі назви кожного. З часом, вона звикла до цих нападів і почала вигадувати собі місце, куди б вона втекла від атаки. Їй завжди уявлявся пляж, скелі і океан. Тож такий світ вона уявляла до найменших деталей, доки панічний стан не зникав. Цей пляж рятував її, спиняючи цей стан, тож з часом він турбував Скарлет дедалі рідше. З моменту останньої атаки минув майже рік. І те, що показала симуляція, доволі віддалено нагадувало те місце, яке вона уявляла колись.

Інша Скарлет знову закотила очі.

–Серйозно?– подивилась на неї Скарлет.– Я так часто це роблю? Як в тебе очі ще не повистрибували?

–Гаразд. До речі, про тих «тіток».– інша Скарлет взяла за плече нашу Скарлет і повернула її до подіуму, що продовжував висіти, натягнутий від скелі до скелі. В цій темряві було видно тільки товщину кам’яного подіуму, і все.

–Святі гівна, Скарлет, увімкни світло.– гаркнула інша Скарлет.– Тут темно, мов у дупі.

–Я це можу?– здивувалась наша Скарлет.

–Це твоя симуляція, дурко.

Дівчина заплющила очі, уявляючи як небо прояснюється. Не одразу, але  тіні почали відступати від пляжу.

–Вже краще.