Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

трейлера — будинку на колесах — біля військової бази у Форт-Бреґґу, разом із братом Девідом і його другом Полом з Індіанополіса…

Того дня, пригадувала вона, температура стояла градусів під сорок, а кондиціонер не працював. Хоча вона знала, що брат цієї ночі на службі, та коли стук у двері розбудив її, подумала, що Пол спить у глибині трейлера, і здивувалася, чому він не встане подивитися, хто там. Лише згодом Клавдія дізналася, що він пішов до клубу для військовослужбовців, рятуючись від спеки.

Вона вибралася з ліжка, підійшла до дверей і спитала, хто це.

— Термінова справа, — промовив чоловічий голос, і на мить вона подумала, що то Девід. — Потрібен телефон, щоб викликати допомогу.

Клавдія відчинила двері.

Троє чоловіків у військовій формі увірвалися в трейлер. Один схопив її ззаду, другий вдарив в обличчя. Коли вона закричала, третій — вона гадала, що впізнала його обличчя — гучно увімкнув програвач. Потім чоловіки притиснули її до підлоги й по черзі ґвалтували. Щоразу, коли Клавдія пручалася, один із них бив її. Вона бачила, що вони добряче сп’янілі від алкоголю чи наркотиків. Перший обблював її з голови до ніг, і відтоді щоразу, коли вона чула або читала про те, як когось зґвалтували, їй пригадувався сморід блювотини, від якої разило віскі. І щоразу, коли вона чула запах блювотиння, заново переживала зґвалтування.

Коли вони закінчили з нею й пішли, дівчина чула, як заводиться й від’їжджає машина. Тоді схопила скатертину, загорнулася в неї та пошкандибала через дорогу туди, де мешкав сержант, командир її брата.

Він відвіз її до лікарні й послав по брата. Девід мало не оскаженів, коли вона розповіла йому, що сталося. Він доповів у військову поліцію, і наступного дня Клавдія дала свідчення черговому офіцерові.

Неважко було знайти ґвалтівників. Сусіди, які скаржилися на гучну музику, описали трьох солдатів, які вибігли з її трейлера, і впізнали модель їхньої автівки. Клавдія описала одного, який здався знайомим. Свідки в клубі для військових Е/4-Е/9 бачили їх трьох разом.

Їх заарештували, і Клавдію привезли підписати заяву. Та коли вона почула, що, оскільки їй немає двадцяти одного року, групове зґвалтування може призвести до смертного вироку, то перелякалася. Як би вони не скривдили її, вона не хотіла бути причиною їхньої смерті в газовій камері. Знала, що деякі жінки вимагали б максимальної відплати, але вона так не могла.

Клавдія відмовилася висувати звинувачення.

Офіцер, який вів розслідування, намагався її переконати, що так буде правильно, але вона лише хитала головою й казала:

— Забудьте. Не можна вирішувати це ось так. Хтось має поговорити з ними. Їм потрібна допомога… психологічна… вони хворі. Я не хочу, щоб вони померли за скоєне наді мною, бо ніколи не вірила в смертну кару.

Тут жінка підняла на мене очі, хитаючи головою.

— Знаєте, коли ті хлопці постукали до мене у двері й попросили скористатися телефоном, я, мабуть, забула, що в нас його немає.

Бідолашна, розгублена, вразлива Клавдія. Її відмова висувати обвинувачення через те, що це могло призвести до смертної кари для трьох кривдників, глибоко мене зворушила. Я був радий, що вона нарешті повідала мені про це. Її співчуття й милосердя до інших — навіть до тих трьох, які вчинили жорстоку наругу над нею, — переконали мене в тому, щó казали про неї інші: Клавдія й мухи не скривдить.

І боляче було усвідомлювати, що тепер, за п’ять років після «вбивств 22 калібру», її досі переслідував спогад про Маккена, його матір і Крістін. Вивільнити ці спогади, на її думку, було єдиним способом відігнати тих привидів.

Але я бачив, що вона має намір боротися до кінця.

2

Клавдія розповіла мені, що зустріла Білла «Смоукі» Гема за кілька тижнів після зґвалтування. Вона поїхала — як зазвичай — до клубу військових, де Девід грав на бас-гітарі в рок-групі. Через те що її зупинив офіцер поліції, щоб застерегти від подорожей автостопом, казала Клавдія, вона пропустила виступ Девіда.

— Ви хіба не боялися їздити автостопом? — спитав я, намагаючись звикнути до її нового образу, який складався в мене.

— Ні. Я часто до цього вдавалась, — зізналась вона. — Колись я чинила по-справжньому безрозсудно. Була сміливою, але це дурість. Ви б не повірили, що я робила деякі речі. Мене навіть могли вбити.

Смоукі, механік гелікоптера 82-ї повітрянодесантної дивізії, запросив її на танець. Він був метр дев’яносто п’ять заввишки й дуже гарний, пригадувала Клавдія. Коли вони пригорнулись одне до одного на людному танцмайданчику, вона відчула, як її вабить до нього.

Його родина на Гаваях, розповів він дівчині, а його батько є членом Департаменту поліції Гонолулу. Смоукі планував повернутися на Гаваї після свого звільнення в кінці року.

Наступного тижня, хоч їй робили невеличку операцію через згусток крові під нігтем, вона на милицях прибула автостопом до клубу, де знову зустріла Смоукі. Вони пішли до будинку, який він орендував у районі Бонні-Дьюн, і тієї ночі Клавдія вирішила, що він — саме той, із ким вона хоче одружитися.

— Я тоді вживала багато наркотиків, — буденно пояснила вона, — галюциногени, мескалін, ЛСД. І ще канабінол.

Я був ошелешений. Попри те, що мав уже майже сто годин записаних наших із нею розмов, я тоді вперше почув, як вона зізнається, що колись вживала вуличні наркотики. Досі я вірив, що вона вживала лише пігулки, прописані лікарями від її психічної хвороби.

— Ви знаєте, що таке канабінол?

— Майже нічого не знаю про вуличні препарати, — відповів я.

Міг би додати, що до цього моменту також майже нічого не знав і про її минуле. Враження, що формувалося в мене останні півтора року — як про невинну психічнохвору, жертву суспільства, — почало блякнути. Тривожно було виявити, що ця жінка стільки приховувала від мене і що лише зараз я починав її пізнавати.

— Він щось робить із рівновагою, координацією рухів, — пояснила Клавдія.

— Що саме?

— Канабінол. Навіщо комусь уживати його, не знаю.

— То навіщо ж ви це робили?

— Хотіла б я знати відповідь. Чому я їздила автостопом? Чому зізналася, що вбила трьох людей? Як мені пояснити ці речі? Я намагалася зрозуміти це, але не можу.

Вона зробила паузу й підозріливо глянула на мене.

— Що ви збираєтесь написати в книжці, пояснюючи мою поведінку?

— Я не даю пояснень, — відповів я. — Просто описую те, що сталося.

— О-о, — полегшено зітхнула вона. — Читачі робитимуть власні висновки?

— Звісно.

— Моя поведінка завжди була дивна, непоясненна. Відколи мені виповнилося шість.

Я занервував, але спробував зберегти незворушне обличчя. Мені не терпілося почути будь-які спогади з її дитинства.

— О-о… — видихнула вона. — Забула! Щойно в мене був цілий епізод у голові — і зник. Не знаю навіть, що там було. Щось про те, як моя мати віддавала мене до школи.

— Дитячого садка? — підказав я.

— Ні, у той час вони були, але я туди не ходила.

— Перший клас?

— М-м-м… ну, хай там як, сестра Антуанетта знала, що зі мною щось не так. Вона писала листи моїм батькам. Просила їх приїхати до школи на невеличку бесіду.