Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

був повен маленьких вузлуватих деревець, посаджених рядами, але вже давно зарослих. Серед замшілих стін росли величезні, майже до пояса, бур’яни та кропива, брунатні, понурі та підгнилі від дощу.

— Можливо, я не маю казати цього сам, — пролунав бадьорий голос Лонгфута, — але це потрібно сказати! Мій талант до навігації не має собі рівних! Він перевершує вміння всіх інших навігаторів, як гора перевершує висотою глибоку долину!

Лоґен скривився, та обирати між Баязовим гнівом і Лонгфутовим хизуванням було просто безглуздо.

— Я провів нас великою рівниною до річки Аос, не відхилившись ані на милю! — Навігатор радісно всміхнувся Лоґенові й Лютарові, неначе очікуючи на потік хвали. — І без жодної небезпечної зустрічі — у країні, що вважається чи не найнебезпечнішою під сонцем! — Він насупився. — Ми спокійно подолали десь із чверть свого грандіозного шляху. Сумніваюся, що ви розумієте, які труднощі з ним пов’язані. Іти безликою рівниною між осінню та зимою, не маючи змоги орієнтуватися навіть за зорями! — Він захитав головою. — Гм. Воістину вершина успіху — усамітнене місце.

Він відвернувся й підбрів до одного з дерев.

— Житло тут уже не зовсім у бездоганному стані, але принаймні плодові дерева ще функціонують. — Лонгфут зірвав із однієї низької гілки зелене яблуко й заходився витирати його рукавом. — Немає нічого кращого за чудове яблуко, та ще й із саду самого імператора. — Він широко всміхнувся сам собі. — Дивина, еге ж? Рослини переживають найвидатніші творіння людей.

Лютар сів на впалу статую неподалік, витягнув із піхов свою довшу шпагу й поклав її на коліна. Яскраво, наче дзеркало, зблиснула сталь: він перевернув її на колінах, похмуро на неї подивився, облизав палець і потер якусь невидиму пляму. Витягнув свій гострильний камінь, плюнув на нього та обережно заходився працювати над довгим тонким клинком. Камінь рухався вперед-назад, а метал злегка дзеленчав. Цей звук, цей ритуал, знайомий Лоґенові за тисячею ватр у минулому, чомусь заспокоював.

— Тобі це потрібно? — запитав брат Лонгфут. — Гострити, натирати, гострити, натирати, вранці та ввечері — у мене аж голова від цього болить. Ти ж іще ними й не скористався. А як вони тобі знадобляться, ти, мабуть, зрозумієш, що сточив їх до руків’я, еге ж? — Він захихотів із власного жарту. — Що тоді з тобою буде?

Лютар навіть не підвів очей.

— Чому б тобі не зосередитися на тому, як перевести нас через цю кляту рівнину, а клинки залишити тим, хто знає, нащо це потрібно?

Логен усміхнувся сам собі. Йому здавалося, що на суперечку між двома найбільшими нахабами, яких він коли-небудь зустрічав, варто подивитися.

— Ха, — пирхнув Лонгфут, — покажи мені людину, яка знає, нащо це потрібно, і я з радістю більш ніколи нічого не скажу про клинки.

Він підніс яблуко до рота, але не встиг він у нього вгризтись, як його рука спорожніла. Лютар рухом, за яким майже неможливо було простежити очима, настромив яблуко на блискуче вістря своєї шпаги.

— Ану віддай!

Лютар підвівся.

— На здоров’я.

Він відпрацьованим порухом зап’ястка скинув яблуко з кінця клинка. Перш ніж Лонгфут устиг обхопити його простягнутими долонями, Лютар вихопив із піхов коротку шпагу та блискавично провів нею в повітрі. Якусь мить навігатор жонглював двома рівними половинками плоду, а тоді зронив обидві на землю.

— Хай буде прокляте твоє хизування! — різко промовив він.

— Не всім же бути такими скромними, як ти, — пробурмотів Лютар. Лоґен стиха захихотів, тим часом як Лонгфут потупав назад до дерева, видивляючись серед гілля ще одне яблуко.

— Гарний трюк, — буркнув він, підійшовши крізь бур’яни туди, де сидів Лютар. — Швидко ти орудуєш цими голками.

Юнак скромно знизав плечима.

— Це вже зауважували.

— М-м-м.

Заколоти яблуко та заколоти людину — це дві різні речі, але швидкість — це вже певний початок. Лоґен опустив погляд на меч Ферро, покрутив його в руках, а тоді вийняв із дерев’яних піхов. Ця зброя здавалася йому дивною: клинок, як і руків’я, злегка вигнутий, товщий на кінці, ніж біля ефесу, загострений лише з однієї грані та майже без вістря. Він пару разів змахнув мечем у повітрі. Дивна вага, більше пасує сокирі, ніж мечу.

— Якась дивна штука, — пробурмотів Лютар.

Лоґен перевірив великим пальцем його лезо. Воно було грубе й тягнуло за шкіру.

— Зате гостра.

— А ти свого що, ніколи не гостриш?

Лоґен насупився. Він вважав, що на гостріння своєї зброї загалом, певно, витратив не один тиждень життя. Бійці в дорозі щовечора після їди сиділи та працювали над своїм спорядженням; його сталь шкрябала по металу та каменю, зблискувала у світлі ватр. Гостріння, чищення, полірування, затягування. Волосся в нього могло бути вкрите грязюкою, шкіра — стати жорсткою від давнього поту, одяг могли обсісти воші, але його зброя завжди виблискувала, як молодий місяць.

Він узявся за холодне руків’я та витягнув із брудних піхов даний Баязом меч. У порівнянні з Лютаровими мечами, та й з мечем Ферро теж, якщо вже на те пішло, він здавався повільним і потворним. Його важкий сірий клинок практично не блищав. Лоґен покрутив його в руці. Біля ефесу виблискувала одна-єдина срібна літера. Канедіасова мітка.

— Не знаю чому, але його не потрібно гострити. Я попервах намагався, та він тільки стирав камінь.

Лонгфут тим часом виліз на одне з дерев і поповз однією товстою гілкою до яблука, що висіло біля її кінця так, що до нього неможливо було дотягнутися.

— Як на мене, — прокректав навігатор, — ця зброя бездоганно підходить своїм власникам. Капітан Лютар — яскравий і вишуканий на вигляд, але жодного разу не задіяний у бою. Леді Малджин — гостра, люта і моторошна. Північанин Дев’ятипалий — важкий, міцний, повільний і простий. Ха! — хихотнув він, просунувшись по гілці ще трохи далі. — Надзвичайно влучна метафора! Маніпуляції словами завжди були лиш одним із моїх численних видатних...

Лоґен, гмикнувши, змахнув мечем над головою. Той прогриз гілку там, де вона з’єднувалася зі стовбуром — повністю, майже до протилежного боку. Більш ніж достатньо, щоб решта зламалася під вагою Лонгфута, і вся гілка разом із навігатором гепнулася в бур’яни внизу.

— Як тобі, досить повільно й просто?

Лютар, гострячи коротку шпагу, приснув сміхом, і Лоґен теж засміявся. Сміх разом із людиною — добрий крок уперед. Спершу сміх, далі — повага, потім —