Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

думаю, Чарлі, що він у мене на гачку. Він попався. Нам це вдалося!

— Що вдалося? Чому це він на гачку?

— Бо — ха-ха! Він прикрився бюджетом. Він не сказав: «Нізащо!» чи «За жодних обставин», чи «Забирайтеся звідси до біса», — Гумбольдт, оповитий клубком диму, розсміявся своїм майже беззвучним, засапаним сміхом, що проривався крізь його дрібненькі зуби. У цей момент він був схожий на Матінку Гуску, що читає віршика про корову, яка переплигнула Місяць й розвеселила цуцика. — Монополістичний капіталізм ставиться до творчих людей, як до щурів. Що ж, цей період історії добігає кінця… — я не зовсім розумів, який стосунок мало це до справи, навіть якщо це й правда. — Ми здобудемо посади.

— Та поясни ж мені.

— Поясню тобі пізніше. Але ти чудово впорався.

Гумбольдт заходився пакуватися, складати свій портфель, як він це завжди робив у вирішальні моменти. Роз-стібнувши пряжку, відкинув обвислий клапан портфеля і почав витягати деякі книжки, рукописи й пляшечки з ліками. Притім якось дивно притупував — так, наче коти дерли кігтями його штани. Потім втиснув до своєї шкіряної теки решту книжок і паперів. Зняв із вішака капелюх із широкими крисами. Немов герой німого кіно, який віз свій винахід до великого міста, він збирався до Нью-Йорка.

— Почепи для дітлахів записку. Я повернуся завтра, — сказав він.

Я провів його на вокзал, але він нічого більше так мені і не сказав. Ускочив у допотопний вагон. Помахав рукою крізь брудну шибку. І поїхав.

Я теж міг би повернутися з ним до Нью-Йорка, бо приїхав лише задля розмови з Рікеттсом. Але він був одержимий, і я волів дати йому спокій.

* * *

Тож я, Сітрин, у середині життя, зручно розтягнувся на дивані у кашемірових шкарпетках (розмірковуючи про те, як ступні відданих землі небіжчиків кришилися, наче листя тютюну — Гумбольдтові ступні), відтворюючи у своїй пам’яті шлях руйнування та занепаду, що його здолав мій рішучий натхненний друг. Його талант зійшов на пси. І тепер мені треба було подумати, що робити з талантом у наші дні, за нашої доби. Як запобігти проказі душ. Здавалося, що це якось залежить від мене.

Цілковито занурившись у медитацію, я подумки супроводжував Гумбольдта. Бачив, як він курить у поїзді. Бачив, як він квапливо й рішуче перетинає величезний зал «Пенн-стейшн» із його запилюженим куполом з однотонного скла. А потім — як він сідає у таксі. Зазвичай його влаштовувало метро, але того дня кожен його крок був незвичайний, небувалий. А все тому, що він не міг покластися на розум. Розум покидав його й повертався знову, дедалі коротшими циклами, й одного дня він міг втратити його остаточно. І що він тоді робитиме? Якщо Гумбольдт втратить його раз і назавжди, їм із Кетлін знадобиться багато грошей. До того ж, як він мені колись казав, можна бути «тю-тю», перебуваючи у Принстоні на посаді професора, і ніхто це навіть не зауважить. Ох, бідолашний Гумбольдт! Він міг бути — ні, він був такий чудовий!

Тепер він набирав висоту. Він вирішив піднятися на самісіньку вершину. І коли цей шаленець туди дістався, вершина зустрілася з піщинкою. Гумбольдта прийняли зацікавлено й уважно.

Гумбольдт вирушив на зустріч із самим Вілмором Лонґстафом, славетним Лонґстафом, ерцгерцогом вищої освіти в Америці. Лонґстафа призначили головою новоствореного фонду Беліші, що був багатший за Фонд Карнеґі чи Фонд Рокфеллера. Тож Лонґстаф мав у розпорядженні сотні мільйонів доларів, призначені на точні й гуманітарні науки, мистецтво та соціальне удосконалення. Гумбольдт уже мав синекуру в цьому фонді. Його добрий приятель Гільденбранд улаштував її для нього. Гільденбранд — редактор «Плейбоя», який друкував поетів-авангардистів та й сам був поетом, — опікувався Гумбольдтом. Він відкрив Гумбольдта у нью-йоркському Сіті-коледжі й захоплювався його творчістю та вмінням вести розмови, всіляко сприяв йому і тримав у штаті «Гільденбранд енд Компані» на посаді редактора. Це змушувало Гумбольдта притишувати голос, коли він його ганив.

— Чарлі, він обкрадає сліпих. Він користується олівцями, що їх висилає поштою Асоціація Незрячих. А сам ніколи не пожертвував ані цента.

— Багатий скнара, цим нікого не здивуєш, — пам’ятаю, відповів я.

— Так, але він переходить усі межі. Спробуй прийти до нього на обід. Він заморить тебе голодом. А чому Лонґстаф найняв Гільденбранда за тридцять тисяч, щоб скласти програму для письменників? Він найняв його завдяки мені. Якщо ти голова фонду, то не морочитимешся безпосередньо з поетами, а звернешся до людини, яка добре знайома з багатьма із них. Тож я виконую всю роботу і маю за це лише вісім тисяч.

— Вісім тисяч за роботу на півставки — непогано, правда ж?

— Чарлі, з твого боку підло вправлятися на мені у справедливості. Кажу, що я у скруті, а ти тут же закидаєш, що я непогано влаштувався, натякаючи, що тобі ще сутужніше. Гільденбранд використовує мене на повну. Він ніколи не читає рукописів. Він завжди у якомусь круїзі або ж катається на лижах у Сан-Веллі. Без моїх порад він друкував би туалетний папір. Якби не я, він був би мільйонер-філістер. Завдяки мені він дійшов до публікації Ґертруди Стайн. І Еліота. Завдяки мені він має що запропонувати Лонґстафу. Але мені суворо заборонено самому розмовляти з Лонґстафом.

— Невже?

— Так і є, кажу тобі! — запевнив Гумбольдт. — Лонґстаф має приватний ліфт. Ніхто з простих смертних не може увійти до його пентгауса. Я лише звіддалік бачу, як він приходить і йде, але мені наказано не наближатися до нього.

Через багато років після цієї розмови, я, Сітрин, сидів поруч із Вілмором Лонґстафом у вертольоті берегової охорони. На той час він був уже досить старий, змарнілий, і від його колишньої слави вже мало що зосталося. Мені випадало бачити його й раніше, у його кращі часи — тоді він був схожий на кінозірку, на п’ятизіркового генерала, на макіавеллівського державця, на аристотелівську людину великої душі. Лонґстаф боровся з технократією і плутократією за допомогою класики. Він спонукав декого з найвпливовіших людей країни обговорювати Платона та Гоббса. Змушував президентів авіакомпаній, голів правлінь, керівництво фондової біржі ставити «Антігону» у залах засідань. Що правда, то правда — до Лонґстафа багато в чому ніхто не міг дорівнятися. Він був видатний просвітник, навіть шляхетний. Можливо, його життя склалося би простіше, якби він мав менш помітну зовнішність.

Хай там як, а Гумбольдт здійснив відважний вчинок, з розряду таких, що ми їх бачили у старих фільмах про ловців удачі. Порушивши всі правила, він увійшов до приватного ліфта Лонґстафа й натиснув кнопку.