Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

Несподівано з’явившись у пентгаусі, масивний та делікатний Гумбольдт назвав своє прізвище секретарці. Ні, йому не було призначено зустрічі (я бачив сонце на його щоках та його поплямованому вбранні — воно світило так яскраво, як може сяяти лиш у чистішому повітрі на висоті багатьох поверхів), але він був Гумбольдт фон Флейшер. І цього імені виявилось достатньо. Лонґстаф запросив його до себе. Він був дуже радий бачити Гумбольдта. Так він сказав мені під час польоту, і я йому повірив. Ми сиділи у вертольоті, затягнуті у помаранчеві рятувальні жилети й озброєні тими довгими ножами. Навіщо ті ножі? Можливо, щоб захищатись від акул, якщо впадеш у затоку.

— Я читав його балади, — зізнався мені Лонґстаф. — І бачив у ньому великий талант.

Я, звісно ж, знав, що для Лонґстафа останньою справді видатною поемою, написаною англійською мовою, був «Утрачений рай». Лонґстаф обожнював усе величне. Але, сказавши це, він мав на увазі, що Гумбольдт справді був поетом і чарівним співрозмовником. Він і справді був таким. У кабінеті Лонґстафа Гумбольдт, якого розпирала маніакальна енергія, певно, захлинався від злостивості й сарказму, аж світляні цятки миготіли у нього перед очима, а серце закипало кров’ю. Він мав намір переконати Лонґстафа, втерти носа Сьюелу, обвести круг пальця Рікеттса, прикрутити Гільденбранда і взути долю. У той момент він скидався на сантехніка, який прийшов прочистити каналізацію. Та попри це він твердо вирішив здобути собі кафедру у Принстоні. Айк переміг, Стівенсон провалився, але Гумбольдт підіймався до пентгаусів і вище.

Лонґстаф теж високо літав. Він мордував розпорядників фонду Платоном, Аристотелем і Томою Аквінським, він їх закляв. І, можливо, Лонґстаф мав також звести давні порахунки з Принстоном, цією твердинею освітнього консерватизму, на яку він націлив свій нищівний вогнемет. Я знав зі щоденників Ікеса[136], що Лонґстаф підлещувався до Рузвельта. Він хотів посісти у виборчому списку місце Воллеса[137], а відтак Трумена. Він мріяв стати віце-президентом, а згодом і президентом. Але Рузвельт водив його за носа, змушував служити на задніх лапках, але ніколи не гладив по голівці. У цьому був увесь Рузвельт. Тут я навіть співчував Лонґстафу (цьому амбітному чоловікові, деспоту, царю, як я його подумки називав).

Тож коли вертоліт кружляв над Нью-Йорком, я вивчав цього вродливого, постарілого доктора Лонґстафа, намагаючись зрозуміти, яким йому видався тоді Гумбольдт. У Гумбольдті він, можливо, побачив Калібанову Америку, що незграбно підіймається й горлає, і пише вірші на засмальцьованому папері з рибної крамнички. Але він зрадів, коли Гумбольдт пояснив, що хоче, аби Фонд Беліші профінансував створення для нього кафедри у Принстоні.

— Цілком слушно, — відповів Лонґстаф. — Це саме те, що треба.

Він викликав по телефону секретарку й продиктував їй листа. Без жодних зволікань Вілмор Лонґстаф доручив фонду надати довготерміновий грант. Небавом Гумбольдт, тримаючи тремтячою рукою підписану копію листа, пив із Лонґстафом мартіні, милуючись Мангеттеном із шістдесятого поверху та обговорюючи образи птахів у творчості Данте.

Щойно вийшовши від Лонґстафа, Гумбольдт узяв таксі й помчав у середмістя, щоб навідатися у Ґринвіч-Вілледжі до Джинні, дівчини з Бенніґтона, з якою ми з Деммі Вонґел його познайомили. Він затарабанив у її двері й гукнув:

— Це я, Гумбольдт фон Флейшер. Мені треба тебе побачити.

Увійшовши до передпокою, він одразу ж почав до неї чіплятися. Джинні згодом розповідала:

— Він ганявся за мною по всій квартирі. Я верещала. І боялася за цуциків, що крутилися під ногами.

Її такса нещодавно привела на світ цуценят. Джинні замкнулася у ванній. Гумбольдт кричав:

— Ти не знаєш, що втрачаєш. Я поет. У мене великий кілок.

Пізніше Джинні розповідала Деммі:

— Я так реготала, що у нас однак нічого б не вийшло.

Коли я запитав Гумбольдта про цю пригоду, він відповів:

— Я відчував, що мушу відсвяткувати, а, як я знаю, ці беннінґтонські дівчата пропадають за поетами. Що ж, тим гірше для цієї Джинні. Дуже гарненька, але вона наче мед з морозильника, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Заморожені ласощі непіддатливі.

— Ти пішов кудись іще?

— Я більше не шукав еротичних утіх. Проте відвідав того дня ще багатьох людей.

— І показав їм лист Лонґстафа?

— Звісно.

Хай там як, схема спрацювала. Принстон не зміг відмовитися від пожертви Фонду Беліші. Гумбольдт обхитрував Рікеттса. Його зарахували в штат. Про це сповістили «Нью-Йорк Таймс» та «Геральд Триб’юн». Два чи три місяці все йшло як по маслу. Гумбольдтові нові колеги влаштовували на його честь коктейльні прийоми й обіди. Та й Гумбольдт у своєму щасті не забував, що ми побратими. Майже щодня він казав мені:

— Чарлі, сьогодні мене осяяла чудова ідея. Для головної ролі у твоїй виставі… Віктор Мак-Лаґлен — це, звісно, фашист. Ти не можеш його брати. Але… Я зв’яжуся для тебе з Орсоном Веллсом…

Але потім, у лютому, розпорядники фонду збунтувалися проти Лонґстафа. Гадаю, їм набридло, і вони об’єдналися, щоб захистити честь американського монополістичного капіталу. Запропонований Лонґстафом бюджет відхилили, і він був змушений скласти з себе обов’язки голови фонду. Ясна річ, він не залишився з геть порожніми руками. Отримав трохи грошей, близько двадцяти мільйонів, на заснування власного фонду. Але насправді його усунули від справ. Кошти для кафедри Гумбольдта — була дрібна стаття у цьому відхиленому бюджеті. Тож падіння Лонґстафа потягнуло за собою падіння Гумбольдта.

— Чарлі, — сказав Гумбольдт, коли нарешті зміг про це говорити. — Це було так само, як і з моїм батьком, коли його змели у тому флоридському бумі. Ще б рік, і в нас би все вийшло. Я навіть запитував себе: «Цікаво, чи знав Лонґстаф, відсилаючи листа, що він скоро звідти вилетить?..»

— Не думаю, — відповів я. — Лонґстаф, звісно, капосний, але не підлий.

Принстонці повелися гідно і зробили Гумбольдту шляхетну пропозицію.

— Тепер ти один із нас, Гуме, розумієш? Не турбуйся, ми якось роздобудемо грошву для твоєї кафедри.

Проте Гумбольдт написав заяву про звільнення. Потім, у березні, на одному з путівців у Нью-Джерсі, він намагався переїхати Кетлін «б’юїком». Щоб урятуватися, вона вскочила у рів.

* * *

Тут я мушу сказати, майже у формі свідчення під присягою, що не вірю, буцімто народившись, вперше прийшов у цей світ. Чи Гумбольдт. Чи будь-хто інший. З самих лише естетичних міркувань я не можу прийняти той погляд на смерть, що його розділяють більшість із нас і який я теж розділяв багато років, — тож із тих-таки естетичних міркувань я змушений не погодитися, що таке дивовижне явище як людська душа може зникнути назавжди. Ні, нас оточують померлі,