Читати книгу - "Король болю"

поглядом у вікно, за яким щораз більше розбурхувалось море, відкликаючись на поклик грозових хмар, — розкіш, яка звільнить мене з цього рабства назавжди. От тільки цікаво, чи відьми можуть заподіяти собі смерть? Забула про це запитати, коли переймала знання. Але можна з’ясувати... Треба тільки знайти для цього підходяще знаряддя, наприклад ніж. Довгий, гострий ніж...

Софія уявила, як пронизує себе сталевим лезом, і знову засміялася. В наступну мить вона вже заходилася шукати ножа по кімнаті, втім, схоже, такі її бажання хтось зумів передбачити. Жодної бодай найменшої зброї тут не було. Та раптом погляд Софії впав на двері до її покоїв. Уперше вона помітила, що ті були незамкнені.

Страх і цікавість — ці одвічні риси, що присутні людині за будь-яких обставин, почали підштовхувати її вперед. З того боку тягнувся довгий вузький коридор, освітлений тьмяними ліхтарями, в кінці якого виявилися ще одні важкі обковані залізом двері. Знову піддавшись цікавості, Софія натисла на них, і несподівано ці також прочинились. Зсередини війнуло холодом...

За дверима виявилася велетенська похмура зала з чималим кріслом посередині, яке нагадувало королівський трон. Навпроти трону був головний вхід, обрамлений гігантським, до самої стелі, порталом. За ним несподівано почулися кроки і чиїсь голоси. Софія вже хотіла кинутись назад до дверей, проте ті виявились задалеко. Непомітно для себе, роззираючись довкола, вона опинилася біля протилежної від них стіни. Її очі в паніці шукали сховку, і, здавалось, за мить до того, як хтось рвучко прочинив головний вхід, вона шмигнула за велетенську колону.

— Я ніколи не пробачаю таких безглуздих людських дурниць! — почувся гнівний голос Асмодея.

Він був одягнений зараз так само, як багато років тому у Венеції, коли Софія вперше його побачила. Темно-червоний джуббоне, плащ і оздоблена коштовностями скьявона на поясі.

— Ніколи не пробачаю! — повторив він.

Слідом за ним зайшов чоловік у барві Сірого Братства і зупинився майже при самих дверях. Голова його була смиренно похилена, як у слуги, що чекає покарання. Позаду нього стояли ще дві постаті в однакових чорних плащах і накинутих на голову каптурах.

— Смиренно прошу пробачення, володарю, — промовив незнайомець у сірому.

— Ніколи не сумнівався у твоїй відданості, Губерте, — відповів той, — але останнім часом ти мене розчаровуєш. Як можна було дозволити вкрасти королівське дитя просто у вас з-під носа? Кого ти набрав у своє Братство?

— Запевняю, володарю, всі вони віддані ваші слуги. Однак, розпорошені по цілій Європі...

— І що?

— Через це бракує злагодженості в діях... Загін, який оточив монастир у Познані...

— Ці телепні?!

— Вони всі покарані, володарю! Цей загін не зміг передати іншим звістку про зникнення дитини з обителі, аби ті перехопили втікачів... — поспіхом пояснював Губерт, відчуваючи, що терпіння володаря от-от закінчиться.

— Даю тобі ще два місяці, — проказав той у відповідь, — щонайбільше — три... Якщо до перших снігів донька Сігізмунда не буде на цьому острові, обіцяю, ти пошкодуєш, що народився на світ.

Губерт схилився в поклоні.

— І Чаша також повинна бути тут. Доставити її сюди негайно!

Не сміючи випрямитись, чоловік у сірому кивнув.

— А тепер забирайся геть...

Губерт миттю виконав і цей наказ.

Король болю поволі пройшов важкими, наче свинцевими кроками через всю залу і сів на свій трон. Двоє в каптурах і плащах підійшли до нього на кілька кроків ближче.

— Я чув, що серед монархів Європи є такі, що спротивилися нашій владі. Це так? — запитав Асмодей.

— Так, — відповів хтось із двох.

— Назвіть їх.

— Це володар Священної Римської Імперії, а також королі Данії та Швеції. Наших послів там ув’язнили. Перед цим ми не отримали від них щомісячної платні.

— А Річ Посполита?

— Вони також не платять, але тому, що лишилися без короля. Як тільки на престолі буде новий монарх, ця держава повернеться під нашу владу.

— Підтримайте Генріха Валуа[52]. Він мій фаворит.

— Як накажете, володарю.

— А щодо тих, хто посмів повстати...

Запанувала коротка тиша. Здавалось, саме за цю мить вирішилась доля непокірних владців.

— Їхні життя в моїй владі, — знову промовив той самий голос, — можу забрати їх коли захочу.

— Ні, — заперечив повелитель, — ми зробимо інакше. Відновимо владу з допомогою зброї.

— Без крові дитини, народженої під числами Хаосу, у нас немає достатньо могутності.

— Але є віддані нам монархи. Нехай і воюють проти тих, хто відмовляється нам коритись. Накажіть їм.

— Буде сповнено...

Увесь цей час, сидячи у своєму сховку, Софія намагалась навіть не дихати. Від холодного каміння її проймали дрижаки, і, щоб не видати себе, вона міцно охопила руками коліна. Як тільки розмова стихла і всі вийшли з зали, жінка, зачекавши кілька хвилин, вирішила повертатись до своєї кімнати. Вона швидко перебігла до тих самих дверей, через які сюди потрапила, і потягнула їх до себе. Ті важко піддалися, мовби за той час, доки Софія ховалася за колоною, поважчали вдвічі, а то й втричі. Не менш складно виявилось їх зачинити за собою, і, коли це нарешті вдалося, вона почувалася геть знесиленою.

Раптом за її спиною почулися повільні кроки. Їй було страшно озирнутися, хоча іншого вибору вона не мала. Саме позаду знаходилась її кімната.

Обережно повернувши голову, жінка й справді побачила постать одного з тих двох, що були присутні в залі. Незнайомець зняв свій каптур, і Софія ледве стримала крик. Замість голови той, здавалося, мав тільки череп обтягнутий сіро-зеленою, як у мерця, шкірою.

— Гадала, демони не помітять твоєї присутності? — запитав Мафас.

Софія змовчала і тільки притулилася спиною до дверей, які щойно зачинила.

— Як же важко бути відьмою. Тепер би ти двічі подумала, чи брати на себе таку ношу. Правда ж?

Вона кивнула і, закривши обличчя руками, спробувала себе знечулити, як робила це завжди, коли опинялася наодинці з Асмодеєм.

— Не роби цього, — застеріг демон, — інакше назавжди тут залишишся. Зробиш це пізніше.

Вона з подивом звела на нього очі. Демон знаком звелів підійти до нього ближче. Долаючи свій страх, огиду і намагаючись не тремтіти, вона зробила два непевні кроки. Здавалось до його жахливого обличчя було ще дуже далеко, але воно несподівано опинилось просто перед нею.

— Я — Демон Смерті, — вимовив той, — сьогодні ти мене кликала, але не тобі вирішувати, коли я прийду.