Читати книгу - "Король болю"

Мені наказують могутніші за мене, або я вирішую сам. Затям це, нікчемо... А ще я гравець. І тому часто пропоную іншим також зіграти. Ти готова до своєї партії? Хочеш, дам тобі шанс звідси втекти? Вижити?.. Хочеш?

Вона ледь помітно кивнула.

З вуст демона злетів звук, схожий на хихотіння. Він простягнув руку вбік і витягнув зі стіни чималий камінь. За ним виявились сходи, що вели кудись униз, в темряву.

— Тікай, відьмо, — промовив той, — а я спостерігатиму. Не розчаруй мене тільки...

Підібравши краї сорочки, Софія обережно ступила у цей таємний хід. В темряві й холоді вона йшла кудись донизу, намагаючись не послизнутись на сирих сходах. Минуло не менше години (а може це так тільки здавалось, бо коли йти в невідомість, то й відчуття часу притуплюється разом з іншими відчуттями), як в темний простір гостро увірвався запах моря. Невдовзі почувся також шум дощу і удари хвиль об скелі. Отже, цим таємним ходом вона вийшла з палацу. Але що далі? Загинути отут посеред каміння?

Щойно вийшовши на берег, Софія збила ноги до крові, а колючий північний вітер нещадно бив її по обличчю. «Ну що ж, хай буде, що має бути», — подумала вона і більше навіть не намагалася та й не могла втримувати рівновагу. Софія хитнулася і безсило впала додолу.

Втім, несподівано для себе, жінка відчула, що вдарилася не об камінь. Руки її, інстинктивно випрямлені перед собою, натрапили на деревину. Це було щось, схоже на велетенську скриню...

Софія обережно підвелася і трохи оговталась. Скриня виявилась продовгуватою, довжиною в людський зріст. Недалеко було ще декілька таких самих, складених в ряд. Жодна скриня не була замкнена. «Цікаво, що всередині, — подумалось їй, — і чи не збираються ці скрині завантажити на корабель?..».

Вона вхопилася руками за важке й слизьке віко і спробувала його підняти. Відкрити скриню вдалося не одразу. Заважав вітер, який жорстоко шарпав її за волосся й сорочку. Врешті, скриню таки вдалося відчинити.

В сутінках, що перед бурею важкою пеленою огорнули острів, вміст цієї скрині видався особливо моторошним: там лежав труп молодої, ще зовсім юної дівчини. Вона лежала на лівому боці з підкладеною під голову долонею так, мовби насправді вирішила подрімати, а не заснула назавжди. На шиї покійниці виднівся випалений малюнок... Один з таких, який мала на своєму тілі Софія. Отже, ця бідолаха — одна з наложниць Асмодея, яка до того ж померла зовсім недавно. Можливо, одразу після неї Софія зайняла її місце.

Першою думкою було кинутися звідси подалі. Але ж куди і що це змінить? Буря ставала дедалі сильнішою, а отже йти, а тим більше тікати по слизькому камінню буде важко. Треба перечекати тут, хай навіть поруч із трунами.

Шторм на морі виявився короткотривалим. Вже за годину стих вітер, вляглися хвилі і навіть кволо зблиснуло сонце. Софія, тремтячи від холоду й страху, звелася на ноги. Тепер краще було видно все довкола, проте від цього її тільки охопив розпач. Місце, де вона знаходилась, де з кожним кроком людина могла скрутити собі в’язи, виглядало найрівнішим і найлагіднішим, своєрідною бухтою, оточеною стрімким непрохідним камінням і глибокими проваллями. Йти, а тим більше тікати, було нікуди.

Раптом на обрії з’явилися вітрила. Невеликий фрегат став на якір за кілька миль від острова. Серце Софії з надією закалатало, і вона не відривала від корабля очей. Десь через півгодини жінка розгледіла кілька шлюпок, в яких завзято працювали гребці, женучи їх до берега. Найпевніше, фрегат мусить забрати з острова ці труни, бо навряд чи моряки висаджувалися б тут для будь-якої іншої цілі. Втім, і радіти зарано... Ці люди служать Королю болю, отже вони їй не допоможуть. Залишався єдиний вихід...

Знову відкривши віко труни, вона ще раз глянула на мертву дівчину. Та була зовсім дрібною, і поруч з нею залишалося ще багато місця. Трохи постоявши, мовби зважуючись на ризик, Софія лягла всередину обличчям до обличчя з покійницею. Потім одним, сповненим відчаю рухом закрила віко за собою.

Десь за годину, вона почула, як на камінний берег висадились моряки. Перемовляючись між собою короткими притишеними фразами, вони завантажили труни на свої шлюпки. Потім налягли на весла, не підозрюючи, що в одній з них б’ється живе сполохане серце, а вуста судомно хапають насичене смертю повітря.

За якийсь час, вона зрозуміла, що опинилася вже на кораблі, їй навіть чутні були вигуки моряків, але долинали вони здалеку приглушено, мовби й справді з іншого світу. Повітря всередині труни ставало нестерпним, наче покійниця, що знаходилась від неї на відстані подиху, також вдихала його, жадібно відбираючи мертвими легенями свою частку. В голові вже паморочилось, а проте вона все ще боялася відрити віко над собою, щоб впустити досередини бодай трохи свіжого повітря.

Раптом Софія з жахом відчула, що мертва дівчина навпроти поворухнулась. Після цього в труні несподівано стало світло, мовби хтось запалив свічку, і обличчя померлої тепер було добре видно. Очі її були заплющені, але вуста, що тепер зачервоніли, мов у живої, ледь помітно рухались, ніби намагалися вимовити якесь слово. Софія спробувала відсунутись від неї настільки, наскільки це було можливо, проте зненацька повіки небіжчиці відкрилися. Під ними виявилися скляні мертві очі, що пронизали моторошним поглядом і скували її тіло невидимими ланцюгами. Ще за мить холодна рука покійниці опинилися на плечі живої сусідки.

— Хто ти? — Софія почула її голос десь усередині себе, мовби той проник в неї могильним хробаком.

— Така ж нещасна, як і ти, — тремтячи всім тілом відповіла вона, — тільки ще жива і понад усе хочу жити далі...

— Чому ти думаєш, що я нещасна? — перепитав той самий голос. — Я зараз вільна від мук і відчуваю лише блаженство. На відміну від тебе... Мабуть, те що ти зараз бачиш, виглядає жахливо, але повір — це лише моя оболонка з плоті. Крізь неї я можу спостерігати за тобою. Тіло — це в’язниця душі. І коли воно гниє, то душа звільняється.

Рука покійниці перемістилася на шию Софії, а мертвячі вуста раптом опинилися зовсім близько від її вуст.

— Не опирайся, — промовила небіжчиця, — дозволь тебе звільнити...

З цим словами мертва жінка стиснула горлянку живій...

В трюмі, двоє моряків, яким випало кілька хвилин на перепочинок, провадили веселу бесіду. Один з них сидів на чималій діжці спиною до чорних скринь, які вони нещодавно забрали з острова. Інший стовбичив