Читати книгу - "Шоколад"

122
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 80
Перейти на сторінку:
каліки, торговці, шанувальники спорту, діти, поліцейські, таксисти. І через якийсь час тебе починає мучити параноя – здається, начебто всі ці люди крадькома ідуть за тобою з міста в місто, в іншому одязі, з іншими обличчями, але по суті ті ж самі люди. Займаються своєю рутиною, а самі скоса позирають на нас, чужинців, незваних прибульців. Спочатку тебе розпирає почуття переваги. Ми – раса обраних, мандрівники. Адже ми бачили й відчували набагато більше, ніж вони, що задовольняються монотонним існуванням: сон – робота – сон, догляд за своїми акуратними садками, своїми однаковими заміськими котеджами й жалюгідними мріями. Ми через це навіть трохи нехтуємо ними. А потім приходить заздрість. Спочатку ми підсміюємося над собою. Щось кольнуло раптом і майже одразу зникло: як було побачиш жінку в парку, що схилилась вся над малям у візочку; аж світяться, але не від сонячного проміння. Потім заздрість дає про себе знати вдруге і втретє – двоє закоханих ідуть набережною, тримаючись за руки; от молоді співробітниці якоїсь фірми про щось весело сміються за столиком, підкріплюючись в обід кавою з круасанами… І незабаром оселяється в душі ниючий біль. Ні, кожний куточок на землі, куди б не завели тебе мандри, як був самобутнім, так і залишається. Це серце через якийсь час починає роз’їдати іржа. Дивишся вранці на себе в готельне дзеркало, а твоє обличчя начебто потьмяніло, затерлося від безлічі таких випадкових поглядів. До десятої простирадла будуть випрані, килим вичищений. Мандруючи, ми реєструємося в готелях під різними іменами. Ідемо по життю, не залишаючи слідів, не відкидаючи тіні. Як примари.

Із роздумів мене вивів владний стукіт у двері. Жозефіна підвелася, вдавлюючи кулаки у ребра. У її очах промайнув страх. Ми, звичайно, чекали на нього. Вечеря, бесіда – це все було вдаване, для самозаспокоєння. Я встала.

– Не хвилюйся. Я його не впущу.

Очі Жозефіни палають страхом.

– Я не стану з ним розмовляти, – тихо заявила вона. – Не можу.

– Поговорити, можливо, доведеться, – відповіла я. – Але боятися не треба. Крізь стіни він не проникне.

Вона посміхнулася тремтливою посмішкою.

– Я навіть голосу його чути не хочу. Ти не знаєш, який він. Почне говорити…

– Я чудово знаю, який він, – рішуче обірвала я її, прямуючи до неосвітленого торгівельного залу. – Що б ти не думала, він далеко не унікальний. Кочове життя вчить розбиратися в людях, а вони здебільшого мало чим відрізняються одне від одного.

– Просто я ненавиджу сцени, – пробурмотіла Жозефіна мені в спину. Я вже увімкнула світло. – І ненавиджу крики.

– Це ненадовго, – пообіцяла я, і ми знову почули стукіт. – Анук наллє тобі шоколаду.

Двері замкнені на ланцюжок. Я повісила його, коли ми приїхали, – внаслідок звички, придбаної у великих містах, де заходи безпеки не були зайвими, – хоча тут до цього дня в такій обережності не виникало потреби. Світло, що ллється з крамниці, падає на Муската, і я бачу, що його обличчя скривилося від люті.

– Моя дружина тут? – хрипить він п’яним голосом, видихаючи смердючий пивний перегар.

– Так, – вдаватись до хитрощів немає причин, треба одразу поставити його на місце. – Боюся, вона пішла від вас, месьє Мускат. Я запропонувала їй пожити в мене кілька днів, поки вона не визначить, як їй бути далі. Вирішила, що так буде краще, – намагаюся говорити безпристрасно, чемно. Тип людей, подібних до нього, добре мені відомий. Ми з мамою зустрічали їх тисячі раз, у тисячах різних місць. Мускат остовпіло витріщився на мене, а коли зміст сказаного дійшов до нього, він злостиво примружився й розвів руками, прикидаючись просто здивованим, готовим перевести все на жарт. Якусь мить він здається майже чарівним, але потім робить крок до дверей і обдає мене тухлятиною з рота – сумішшю пивних випарів, диму й недоброго гніву.

– Мадам Роше… – Голос у нього м’який, майже благальний. – Передайте моїй жирній корові, щоб вона негайно підвела свою дупу й виміталася на вулицю, поки я сам її не витяг. І якщо ти, грудасте стерво, станеш на моєму шляху… – Він загримів дверима. – Зніми ланцюга. – Він єлейно посміхається, а сам тхне гнівом, я здогадуюсь про це через запах, що невиразно нагадує отруйні хімікати. – Я сказав: зніми цього чортового ланцюга, поки я його не зірвав, – розлючений, він кричить жіночим голосом, верещить, як недорізана свиня. Я повільно й чітко ще раз пояснюю йому ситуацію. Він свариться й горлає від обурення. Кілька разів штовхнув двері з такою силою, аж петлі затремтіли.

– Якщо ви спробуєте вдертися до мого будинку, – спокійно кажу, – я дійду висновку, що ви – небезпечний зловмисник, і вдамся до відповідних заходів. У ящику кухонного стола я тримаю газовий балончик, який зазвичай носила із собою, коли мешкала в Парижі. Кілька разів мені доводилося застосовувати його. Дуже дієвий засіб.

Погроза дещо вгамувала його запал. Очевидно, він вважав, що залякування – це винятково його прерогатива.

– Ти не розумієш, – заскиглив Мускат. – Вона – моя дружина. Я кохаю її. Не знаю, що вона тобі казала, але…

– Що вона мені говорила, месьє, не має значення. Це її рішення. На вашому місці я припинила б скандалити й пішла додому.

– Хай тобі грець! – Його рот так близько до щілини, що до мене долітає фонтан його гарячої смердючої слини. – Це все ти, стерво, винувата. Ти навчила її маячні про емансипацію та інших нісенітниць, – верескливим фальцетом він став передражнювати Жозефіну. – Тільки й чуєш від неї: «Віана говорить це. Віана думає те». Нехай вийде на хвилину, подивимося, що вона сама скаже.

– Не думаю, що…

– Добре, – Жозефіна тихо наблизилася до мене й стала за спиною, тримаючи обома руками чашку із шоколадом, немов гріла руки. – Доведеться поговорити з ним, а то не піде.

Я подивилася на неї. Вигляд у неї спокійний, погляд просвітлів. Я кивнула:

– Що ж, давай.

Я відступила убік, і Жозефіна підійшла до дверей. Мускат знову почав щось ревіти, але вона перебила його напрочуд твердим рівним голосом:

– Полю, послухай мене. – Від несподіванки він замовк на півслові. – Іди. Мені більше нема чого сказати тобі. Ясно?

Вона тремтить, але голосом не видає свого хвилювання. Раптово відчувши гарячий приплив гордощів за Жозефіну, я стисла її плече. Близько хвилини Мускат мовчав, а коли знову заговорив, то вже догідливим тоном, хоча я, як і раніше, чую в його голосі гнів, що дзижчить, як перешкоди на лінії, котра передає далекий радіосигнал.

– Жозі, – вкрадливо мовить він. – Не дурій. Вийди, і ми все спокійно обговоримо. Ти є моя дружина, Жозі. Невже це не

1 ... 47 48 49 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шоколад"