Читати книгу - "Шоколад"

варто того, щоб спробувати зберегти наш шлюб?

Жозефіна труснула головою.

– Занадто пізно, Полю, – сказала вона, кладучи кінець розмові. – Вибач.

М’яко, але рішуче вона захряснула двері, і, хоча Мускат ще кілька хвилин рвався до шоколадні, поперемінно сварячись, благаючи й погрожуючи, навіть пускаючи сльозу в пориві сентиментальності й захоплення власною грою, вдруге ми йому не відчинили.

Опівночі я почула, як він кричить на вулиці. Потім у вікно вдарилася з глухим стукотом грудка болота, забруднивши чисте скло. Я встала, аби подивитися, що відбувається. Унизу на площі стояв Мускат, присадкуватий і злий, як гоблін. Руки сховані глибоко в кишені, з пояса штанів випирає кругле черевце. Очевидно, він п’яний.

– Ви не зможете ховатися там вічно! – Я побачила, як в одному з будинків за його спиною засвітилося вікно. – Однаково коли-небудь вийдете! І тоді, сучки, вже тоді я вам покажу! – Я машинально викинула в його бік пальці, обертаючи його злість на нього самого. Геть звідси, злий дух. Геть.

Цей рефлекс мені теж передався від матері. І все-таки, як не дивно, я одразу відчула себе в безпеці. Я повернулася до ліжка й ще довго лежала без сну, слухаючи тихий подих дочки й дивлячись на мінливу форму місяця в просвітах листя. Думаю, я знову намагалася ворожити, виглядаючи в рухливих візерунках якийсь знак, слово втіхи… Уночі, коли зовні на сторожі стоїть Чорний чоловік, а на церковній вежі скрипить пронизливо – крі-крі-і-і – флюгер, у подібні речі легше повірити. Але я нічого не побачила, нічого не відчула, і, коли нарешті задрімала, мені примарився Рейно. Із хрестом в одній руці, із сірниками – в іншій, він стояв у ногах лікарняного ліжка, на якому лежав якийсь старий.

24

9 березня. Неділя

Рано-вранці прийшла Арманда – переповісти останні плітки й випити шоколаду. У новому світлому солом’яному капелюшку, прикрашеному червоною стрічкою, вона виглядає свіжішою й бадьорішою, ніж минулого разу. На свій ціпок Арманда почепила червоний бантик, зробивши з нього вишуканий аксесуар, схожий на прапор, який символізує непокірливий дух його господині. Вона замовила chocolat viennois[39] зі шматком листкового торта з білого й чорного шоколаду й вилізла на табурет. Жозефіна, яка допомагала мені в крамниці, – вона погодилася пожити в нас кілька днів, поки не вирішить, як їй бути далі, – з острахом позирала на бабусю з кухні.

– Я чула, учора ввечері тут відбувся скандал, – із властивою їй прямотою почала Арманда. Її безцеремонність компенсувалася добротою, що йшла від її блискучих чорних очей. – Цей вилупок Мускат, кажуть, репетував і дебоширив.

Я стримано пояснила, що відбулося. Арманда слухала зі схвальним виразом.

– Я тільки дивуюся, що вона зволікала так довго. Давно треба було кинути його, – сказала вона, коли я закінчила свою розповідь. – Викапаний батько. І язиком так само меле. І руками. – Вона доброзичливо кивнула Жозефіні, яка стояла в отворі кухонних дверей з глечиком гарячого молока в одній руці. – Завжди знала, що коли-небудь ти опам’ятаєшся, дівчино. І не надумай тепер піддатися на будь-чиї умовляння. Не повертайся.

– Не турбуйтеся, – з посмішкою відповідала їй Жозефіна. – Не повернуся.

Сьогодні вранці у «Небесному мигдалі» набагато більше відвідувачів, ніж у першу неділю після нашого приїзду до Ланскне.

В обід з’явився Ґійом разом з Анук. У метушні останніх двох днів мені лише кілька разів привелося поговорити з ним, але тепер, коли він увійшов, я була вражена змінами, що відбулися в ньому. Він більше не здавався зіщуленим і змореним. Крок пружний, яскравий червоний шарф на шиї надає йому майже франтівського вигляду. Краєчком ока я помітила біля його ніг невиразну тінь. Пантуфль. Анук, безтурботно розмахуючи портфелем, промчала повз Ґійома й, пірнувши під прилавок, кинулася мені на шию.

– Maman! – протрубила вона мені у вухо. – Ґійом знайшов собаку!

Усе ще обіймаючи дочку, я повернулася до Ґійома. Той, зашарілий, стояв біля входу. Біля його ніг сидить в зворушливій позі маленький безпородний пес біло-коричневого забарвлення, зовсім щеня.

– Ш-ш-ш, Анук. Це не мій пес, – на обличчі Ґійома з’являються радість і ніяковість. – Він блукав біля Маро. Можливо, хтось хотів позбутися його.

Анук уже частувала щеня шматочками цукру.

– Його знайшов Ру, – пискнула вона. – Почув, як цуцик скиглить біля ріки. Він мені сам сказав.

– Он як? Ти бачила Ру?

Анук кивнула неуважно й стала лоскотати цуцика. Той з радісним гавкотом перекинувся на спину.

– Такий милий, – говорить Анук. – Ви його візьмете?

Ґійом сумно посміхнувся.

– Навряд чи, люба. Знаєш, після Чарлі…

– Але ж він загубився, йому нікуди більше…

– Певен, багато знайдеться людей, які захочуть дати притулок такому дивовижному щеняті. – Ґійом нахилився й лагідно потріпав пса за вуха. – Дружелюбне маля, життєрадісне.

– А як ви його будете кликати? – не вгаває Анук.

Ґійом хитає головою.

– Я не буду давати йому прізвисько, ma mie.[40] He думаю, що він затримається в мене надовго.

Анук кидає на мене сміхотливий погляд, і я хитаю головою, безмовно застерігаючи її.

– Я подумав, може, ви повісите оголошення у вашій вітрині, – каже Ґійом, всідаючись за прилавок. – Раптом знайдеться господар.

Я налила в чашку кавового шоколаду й подала йому із двома вафлями в шоколаді.

– Звичайно, – посміхнулася я.

Поглянувши на Ґійома хвилиною пізніше, я побачила, що цуцик вже сидить у нього на колінах і жує вафлі. Я перехопила погляд дочки. Вона підморгнула мені.

Нарсіс приніс мені кошик ендівію зі свого розсадника. Побачивши Жозефіну, він витяг з кишені букетик анемонів і вручив їй. «Щоб веселіше у вас тут було», – промурмотів він. Жозефіна почервоніла від задоволення й спробувала виразити свою вдячність. Збентежений Нарсіс грубувато відмовився від подяки, ледь зашарівшись, й почовгав геть.

Слідком за доброзичливими відвідувачами посунули просто цікаві жителі містечка. Під час ранкової служби поширили чутку, що Жозефіна Мускат переселилася до «Небесного мигдалю», і тому весь ранок ми не знали відбою від клієнтів. Прийшли Жолін Дру й Кароліна Клермон, обидві у весняних костюмах-двійках і шовкових шарфах, із запрошенням на доброчинне чаювання, що влаштовується у Вербну неділю. Арманда, побачивши дочку та її приятельку, задоволено захихотіла.

– Ба, так сьогодні в нас просто недільний парад мод! – вигукнула вона.

Каро з роздратуванням подивилася на матір.

– Узагалі-то, maman, тобі тут нема чого робити, – докірливо вимовила вона. – Чи ти забула, що сказав лікар?

– Я не забула, – відповіла Арманда. – Не розумію тільки, навіщо псувати мені ранок, нагадуючи про цю жалюгідну реальність. Не можете дочекатися моєї смерті?

Напудрені щоки Каро стали яскраво-червоними.

– Maman, як ти можеш