Читати книгу - "Острів Скарбів"

він сказав? Кажу вам, він знав про все! Подивіться йому в очі й переконаєтеся самі!

– Ой, Меррі, – далі вправлявся у знущаннях Сильвер. – Ти наче знову хочеш в капітани? Наполегливий дружбака!..

Але всі пірати були на боці Меррі. Вилазячи з ями, вони спопеляли нас лютими поглядами. Утім, на наше щастя, вони вилазили на протилежний бік.

Так стояли ми, двоє проти п’яти. Ніхто не наважувався на перший крок. Сильвер не рухався й, опираючись на милицю, спокійно вичікував: мужності йому не позичати.

Нарешті Меррі вирішив прискорити розв’язку.

– Друзі! – крикнув він. – Адже їх двоє: один – старий каліка, облудник і зрадник, а другий – щеня, у якого душа пішла в п’яти. Отже…

Він підніс руку, готуючись почати напад. Але цієї миті з хащі гримнуло три постріли. Меррі похитнувся й впав у яму. Пірат із зав’язаною головою закрутився на місці й теж упав, посмикуючись в агонії. Решта троє кинулися навтіки.

За мить Сильвер випустив два заряди з пістоля в Меррі, що силкувався підвестися й, зустрівшись поглядом зі смертельно пораненим, крикнув йому:

– Ну то що, Джордже, тепер ми з тобою квити?

Із заростей мускатного горіха з’явився лікар, Ґрей і Бен Ґанн.

– Уперед! – кричав лікар. – Швидше! Треба відрізати їх від шлюпок.

Ми побігли, не розбираючи дороги, по чагарниках. Сильвер, аби не відстати від нас, так вправно працював своєю дерев’янкою, що й здорова людина не витримала б. І таки він відстав від нас ярдів на тридцять, коли ми добігли до схилу.

– Лікарю! – кричав він задихаючись. – Погляньте! Нема чого квапитися.

І дійсно, поспішати нема чого. Троє вцілілих піратів бігли далеко позаду нас до пагорба Бізань-щогли. Ми вже перетнули їм дорогу до шлюпок і сіли перепочити. Сильвер, витираючи рясний піт, наблизився до нас.

– Дякую вам, лікарю, ви приспіли вчасно, щоб урятувати життя мені й Гокінсу. А, це ти, Бене Ґанн? Як життя?

– Так, я Бен Ґанн, – відповів остров’янин, звиваючись, як вугор, перед Сильвером, і, помовчавши, додав: – А як ся маєте, містере Сильвер? Чи не правда, я добре відплатив вам?

– Бене, Бене, – похитав головою Сильвер, – що ти з нами зробив?

Лікар послав Ґрея назад по заступ, полишений піратами. Ми пішли униз схилом до шлюпок, і лікар розповів мені коротенько, що трапилося під час моєї відсутності. Сильвер із цікавістю слухав оповідь, де головним героєм виявився недоумкуватий острів’янин Бен Ґанн. Під час своїх поневірянь на острові він наткнувся на кістяк. Це він забрав собі ніж і тютюн, відшукав і викопав скарб (у ямі лежав уламок його лома) і поступово переніс геть усе золото в печеру двоголової гори в північно-східній частині острова, де й сховав його в безпечному місці за два місяці до прибуття «Іспаньйоли».

Про все це лікар дізнався від нього при першій зустрічі в день атаки на блокгауз. Побачивши наступного дня, що шхуна зникла, лікар вирішив віддати Сильверу тепер вже непотрібну мапу й припаси, бо Бен Ґанн мав чимало заготовленої солонини з козячого м’яса. Таким чином, мої друзі покинули блокгауз і перебралися на вершину двоголової гори, де їм не загрожувало захворювання на малярію і де вони могли охороняти переховані скарби.

– А щодо тебе, Джиме, – додав лікар, – то, попри мою прихильність до тебе, я мав передусім подбати про тих, хто виконував свій обов’язок. Адже ти сам утік від нас.

Але ранком, побачивши мене в полоні в піратів, він зрозумів, яка мені загрожує небезпека, коли пірати побачать, що скарби зникли. Тому лікар поквапився назад до печери й, взявши із собою Ґрея й Бена Ґанна і полишивши сквайра біля пораненого капітана, рушив до великої сосни. Дорогою він побачив, що ми його випередили, тому послав уперед Бена Ґанна, бо той дуже швидко бігав. Бен вирішив налякати марновірних піратів, і діяв так успішно, що лікар і Ґрей встигли до нашого прибуття залягти в засідці неподалік від ями.

– Яке щастя, що зі мною був Гокінс! – вигукнув Сильвер. – Інакше мене б порізали на шматки, а ви, лікарю, і не втрутилися б.

– Авжеж, – весело погодився лікар.

Ми дійшли до берега. Лікар ломом розламав одну зі шлюпок. На другу ми сіли й попливли до Північної бухти. Плисти довелося досить далеко: миль вісім чи десять. Сильвер, попри утому, сів на весла й працював нарівні з усіма. Незабаром ми вийшли з протоки у відкрите море й обігнули південно-східну частину острова, де ми пливли на «Іспаньйолі» чотири дні тому.

Пропливаючи повз двоголову гору, ми побачили вхід до печери Бена Ґанна, а біля неї людину з рушницею. Це був сквайр. Ми всі, і Сильвер разом із нами, привітали його радісним лементом. Проїхавши ще три милі, ми знайшли шхуну біля входу до Північної бухти. Приплив підняв її з мілини, і вона тепер вільно плавала біля берега. Був би вітер більш потужний або течія більш швидка, не бачити нам шхуни, як своїх вух: її або віднесло б у відкрите море, або розбило б об берег. Але, на щастя, корабель вцілів, якщо не зважати на порваний грот. Ми спустили запасну кітву і на шлюпці дісталися до печери Бена Ґанна. А Ґрей повернувся пильнувати «Іспаньйолу» вночі. Нагорі, біля входу до печери, нас зустрів сквайр. Зі мною він обійшовся дуже люб’язно й привітно, і словом не згадавши про мою втечу, але, побачивши Сильвера, спалахнув і сказав:

– Джоне Сильвер! Ви – дивовижний негідник й ошуканець. Так, сер, негідник і шахрай. Мене вмовили простити вас, і я обіцяв. Але кров убитих упаде на вашу голову, сер!

– Красно вам дякую, сер, – уклонився Джон Сильвер.

– Ви не маєте права дякувати мені! Я порушую через вас свій обов’язок. Тримайтеся від мене подалі!

Ми увійшли до печери. Це було досить велике приміщення зі свіжим повітрям, з піщаною долівкою і джерелом найчистішої води, що било серед папоротей. Перед багаттям лежав капітан Смоллетт, а в далекому тьмяно освітленому куті печери я помітив купи золотих монет і зливків. Це і був Флінтів скарб – мета нашого плавання й причина загибелі сімнадцятьох членів екіпажу «Іспаньйоли». А скільки крові й жахів склали ціну його нагромадження, скільки абордажів і боїв, скільки потоплених суден, – про це з живих людей знали тільки троє Флінтових спільників – Сильвер, Морґан і Бен Ґанн.

– Заходь, Джиме, – сказав капітан. – Ти гарний хлопець, але я ніколи більше не візьму тебе в плавання. Дуже вже ти розпещений і норовливий. А, це ти, Джоне Сильвер? Яким вітром занесло тебе