Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

зовсім не їхні помічники — носять діаманти розміром з горошину і дозволяють собі дивитися зверхньо на мармурову колонаду, що прикрашає особняк сенатора Кларка.

Вісім місяців промайнули швидко, як між двома актами п'єси. Малюк у поті чола заробляв свій хліб, не виявляючи жодних небезпечних схильностей до рецидиву[205], а банда «Димар», як і раніше, безчинствувала «на великій дорозі», розкроювала черепи полісменам, затримувала пізніх перехожих, винаходила нові способи мирного спустошення кишень, копіювала крій плаття та кольори краваток П'ятої авеню і жила за власними законами, відкрито нехтуючи законом. Але Малюк міцно тримався свого слова і своєї Моллі, хоча блиск і зійшов з його давно не полірованих нігтів і він тепер хвилин із п'ятнадцять простоював перед дзеркалом, намагаючись пов'язати свою темно-червону шовкову краватку так, щоб не видно було місць, де вона протерлась.

Одного вечора він з'явився до Моллі з якимсь таємничим пакунком під пахвою.

— Ану, Моллі, розгорни! — недбало кинув він, широким жестом простягаючи їй пакунок. — Це тобі.

Нетерплячі пальчики роздерли паперову обгортку. Моллі голосно скрикнула, і в кімнату увірвався цілий виводок маленьких Мак-Ківерів, а слідом за ними — і матуся Мак-Ківер; як справжня дочка Єви, вона не дозволила собі жодної зайвої секунди затриматися коло балії з брудним посудом.

Знову скрикнула Моллі, і щось темне, довге і хвилясте промайнуло в повітрі й обвило її плечі, наче боа-констриктор[206].

— Російські соболі! — гордовито промовив Малюк, милуючись круглою дівочою щічкою, що притулилася до м'якого хутра. — Першосортна річ. Утім, переворуши хоч усю Росію — не знайдеш нічого, що було б надто гарним для моєї Моллі.

Моллі всунула руки в муфту і кинулася до дзеркала, перекинувши по дорозі деяку дрібноту з роду Мак-Ківерів. До уваги редакторів відділу реклами! Секрет краси (сяючі очі, розрум'янені щоки, чарівна посмішка): Один Гарнітур із Російських Соболів. Звертайтеся за довідками.

Залишившись із Малюком наодинці, Моллі відчула, як у бурхливий потік її радості проникла крижинка холодного розуму.

— Ти справжнє золото, Малюче, — сказала вона вдячно. — Ніколи в житті я ще не носила хутра. Але ж російські соболі, здається, неймовірно дорога річ? Пригадую, мені хтось говорив.

— А хіба ти помічала, Моллі, щоб я підсовував тобі якийсь мотлох із дешевого розпродажу? — спокійно і з гідністю запитав Малюк. — Може, ти бачила, що я стирчу коло прилавків із рештками або видивляюся на вітрини «будь-який предмет за десять центів»? Припусти, що це боа коштує двісті п'ятдесят доларів і муфта — сто сімдесят п'ять. Тоді ти матимеш певне уявлення про вартість російських соболів. Хороші речі — моя слабкість. Чорт забирай, це хутро тобі до лиця, Моллі!

Моллі, сяючи від захоплення, притиснула муфту до грудей. Але мало-помалу посмішка знову згасла, і Моллі допитливим і сумним поглядом подивилася Малюкові в очі.

Малюк вже давно навчився розуміти кожен її погляд; він розсміявся, і щоки його порожевіли.

— Викинь це з голови, — промовив він із грубуватою ніжністю. — Адже я сказав тобі, що з минулим покінчено. Я купив це хутро і заплатив за нього зі своєї кишені.

— Із свого заробітку, Малюче? Із сімдесяти п'яти доларів на місяць?

— Так. Я відкладав.

— Відкладав? Стривай, як же це… Чотириста двадцять п'ять доларів за вісім місяців…

— А-а, та облиш ти рахувати! — із зайвою гарячковістю вигукнув Малюк. — У мене ще залишалося дещо, коли я пішов працювати. Ти думаєш, я знову з ними зв'язався? Але ж я сказав тобі, що покінчив із цим. Я чесно купив це хутро, ясно? Надінь його і підемо прогуляємось.

Моллі постаралася приспати свої підозри. Соболі добре заколисують. Гордовито, як королева, виступала вона вулицею під руку з Малюком. Місцевим жителям ще ніколи не доводилося бачити справжніх російських соболів. Звістка про них облетіла квартал, і всі вікна і двері миттю обросли кетягами голів. Кожному цікаво було подивитися на розкішне соболине хутро, в яке Малюк Бреді нарядив свою милу. Вулицями лунали захоплені «ахи» та «охи», і нечувана сума, сплачена за соболів, передаючись із вуст у вуста, невпинно зростала. Малюк із виглядом володарного принца крокував праворуч Моллі. Трудове життя не вилікувало його від пристрасті до першосортних і дорогих речей, і він так само полюбляв напустити туману людям. На розі, удаючись до приємного неробства, стирчала купка молодих людей у бездоганних костюмах. Члени банди «Димар» трохи піднесли капелюхи, вітаючи подружку Малюка, і продовжили свою невимушену бесіду.

На певній відстані від парочки, що спричинила сенсацію, з'явився детектив Ренсом із Головного поліційного управління. Рейсом вважався єдиним детективом, який міг безкарно прогулюватися в районі Димаря. Він був не боягуз, прагнув чинити по совісті і, відвідуючи ці квартали, виходив із того, що мешканці їх такі ж самі люди, як і всі інші. Багато хто ставився до Ренсома з симпатією і, траплялось, підказували йому, куди слід спрямувати свої стопи.

— Що це за заворушення там на розі? — спитав Ренсом блідого молодика у червоному светрі.

— Усі вийшли подивитися на бізонові шкури, які Малюк Бреді повісив на своє дівчисько, — відповів молодик. — Кажуть, ніби він відвалив за них дев'ятсот доларів. Шикарна покришка, що й казати.

— Я чув, що Бреді вже з рік як зайнявся своїм старим ремеслом, — сказав детектив. — Він же більше не водиться з бандою?

— Це так, він працює, — підтвердив червоний светр. — Слухайте, приятелю, а що, хутра — це вас не стосується? Мабуть, таких звірів, яких начепило на себе його дівчисько, не зловиш у паяльній майстерні.

Ренсом наздогнав парочку, що прогулювалась, на пустинній вулиці біля річки. Він узяв Малюка за лікоть.

— На два слова, Бреді, — сказав він спокійно. Погляд його ковзнув по довгому пухнастому боа, що елегантно спадало з лівого плеча Моллі. Коли Малюк побачив детектива, обличчя його потьмяніло від застарілої ненависті до поліції. Вони відійшли вбік.

— Ти був учора у місіс Хезкоут на Західній Сімдесят другій? Лагодив водопровід?

— Був, — сказав Малюк. — А що?

— Гарнітур із російських соболів, вартістю тисяча доларів, зник звідти водночас із тобою. Судячи з опису, він дуже схожий на ці хутра, які прикрашають твою дівчину.

— Пішов ти… пішов ти до біса, — із запалом сказав Малюк. — Ти знаєш, Ренсоме, що я покінчив із цим. Я купив цей гарнітур вчора у…

Малюк раптом замовк, не закінчивши фрази.

— Я знаю, ти чесно працював останнім часом, — сказав Рейсом. — Я готовий зробити для тебе все, що можу. Якщо ти справді купив це хутро, підемо разом до крамниці, і я довідаюсь про це. Твоя дівчина може піти з нами