Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

і не знімати поки що соболів. Ми зробимо все тихо, без свідків. Так буде правильно, Бреді.

— Ходімо, — сердито сказав Малюк. Але раптом зупинився і з якоюсь дивною кривою посмішкою подивився на засмучене, перелякане личко Моллі.

— Ні до чого все це, — сказав він похмуро. — Це соболі тієї старої. Тобі доведеться повернути їх, Моллі. Але якщо б навіть ціна їхня була мільйон доларів, все одно вони не досить гарні для тебе.

Моллі із спотвореним від горя обличчям учепилася за рукав Малюка.

— О Малюче, Малюче, ти розбив моє серце! — простогнала вона. — Я так пишалася тобою. А тепер вони посадять тебе — і кінець нашому щастю!

— Іди додому! — у нестямі крикнув Малюк. — Ходімо, Ренсоме, забирай хутра. Ходімо, чого ти стоїш! Ні, стривай, їй-богу, я… До біса, хай мене краще повісять. Біжи додому, Моллі. Пішли, Ренсоме.

З-за рогу дров'яного складу з'явилася постать полісмена Кона, який ішов на обхід річкового району. Детектив покликав його до себе. Кон підійшов, і Рейсом пояснив йому становище.

— Так, так, — сказав Кон. — Я чув, що зникли соболі. Тож ти їх знайшов?

Кон трохи підняв на долоні кінець соболиного боа — колишньої власності Моллі Мак-Ківер — і уважно на нього подивився.

— Колись я торгував хутром на Шостій авеню, — сказав він. — Так, звичайно, це соболі. З Аляски. Боа коштує дванадцять доларів, а муфта…

Бац! Малюк своєю мідною п'ятірнею закрив полісменові рота. Кон похитався, але зберіг рівновагу. Моллі зойкнула. Детектив кинувся на Малюка і за допомогою Кона надів на нього наручники.

— Це боа коштує дванадцять доларів, а муфта — дев'ять, наполягав полісмен. — Що ви тут базікаєте про російських соболів?

Малюк опустився на купу колод, і обличчя його поволі стало червоним.

— Правильно, царю Соломоне! — сказав він, із ненавистю дивлячись на полісмена. — Я заплатив двадцять один долар п'ятдесят центів за весь гарнітур. Я, Малюк, шикарний хлопець, який ставиться з презирством до дешевини! Мені легше було б відсидіти шість місяців у в'язниці, ніж зізнатися в цьому. Так, Моллі, я просто хвалько — російських соболів на мій заробіток не купиш.

Моллі кинулася йому на шию.

— Не треба мені ніяких грошей і ніяких соболів! — вигукнула вона. — Нічого мені на світі не потрібно, крім мого Малюка! Ах ти, дурний, дурний, безмозкий, хвалькуватий індик!

— Зніми з нього наручники, — сказав Кон детективу. — На дільницю вже зателефонували, що ця особа знайшла своїх соболів — вони висіли у неї в шафі. Молодий чоловіче, цього разу я вибачаю вам непоштове поводження з моєю фізіономією.

Рейсом простягнув Моллі її хутра. Не зводячи сяючого погляду з Малюка, вона граціозним жестом, гідним герцогині, накинула на плечі боа, перекинувши один кінець за спину.

— Пара молодих ідіотів, — сказав Кон детективу. — Пішли звідси.

із збірки «ГОЛОС ВЕЛИКОГО МІСТА»

Квадратура круга

изикуючи набриднути вам, автор вважає за свій обов'язок подати перед цією розповіддю про сильні пристрасті вступ геометричного характеру.

Природа рухається колом. Мистецтво — прямою лінією. Усе натуральне закруглене, усе штучне кутасте. Людина, що заблукала в заметіль, сама цього не усвідомлюючи, описує кола; ноги городянина, привчені до прямокутних кімнат і площ, відводять його прямою лінією геть від нього самого.

Круглі очі дитини є типовим прикладом невинності; примружені, звужені до прямої лінії очі кокетки свідчать про вторгнення Мистецтва. Пряма лінія рота говорить про хитрість та лукавство; і хто ж не читав найнатхненніших ліричних виявлень Природи на губах, що округлилися для безневинного поцілунку?

Краса — це Природа, що досягла досконалості, закругленість — її головний атрибут. Візьміть, наприклад, повний місяць, золоту кулю над входом до позикової каси, бані храмів, круглий пиріг із чорницею, обручку, арену цирку, кругову чашу, монету, яку ви даєте на чай офіціантові. З іншого боку, пряма лінія свідчить про відхилення від Природи. Порівняйте лише пояс Венери[207] з прямими складочками англійської блузки.

Коли ми починаємо рухатися прямою лінією й огинати гострі кути, наша натура зазнає змін. Таким чином, Природа, гнучкіша за Мистецтво, пристосовується до його жорсткіших канонів[208]. Наслідком цього нерідко буває вельми курйозне явище, наприклад: блакитна троянда, деревний спирт, штат Міссурі, що голосує за республіканців, цвітна капуста в сухарях і житель Нью-Йорка.

Природні властивості якнайшвидше втрачаються саме у великому місті. Причину цього треба шукати не в етиці, а в геометрії. Прямі лінії вулиць і будівель, прямолінійність законів і звичаїв, тротуари, які ніколи не відхиляються від прямої лінії, суворі, жорсткі правила, що не припускають компромісу геть ні в чому, навіть у відпочинку та розвагах, — усе це кидає холодний виклик кривій лінії Природи.

Тому можна сказати, що велике місто розв'язало задачу про квадратуру круга. І можна додати, що цей математичний вступ передує розповіді про одну кентуккійську вендету[209], яку доля привела до міста, що має звичай обломлювати й обминати все, що в нього входить, і надавати йому форми своїх кутів.

Ця вендета почалась у Кемберлендських горах між родинами Фолуел та Гаркнесс. Першою жертвою кровної ворожнечі став мисливський собака Білла Гаркнесса, тренований на опосума[210]. Гаркнесси компенсували цю тяжку втрату, уколошкавши главу роду Фолуелів. Фолуели не затрималися з відповіддю. Вони змастили дробовики і відправили Білла Гаркнесса слідом за його собакою до тієї країни, де опосум сам злізає до мисливця з дерева, не чекаючи, доки дерево зрубають.

Вендета процвітала протягом сорока років. Гаркнессів пристрілювали крізь освітлені вікна їхніх будинків, за плугом, уві сні, дорогою з молитовних зборів, на дуелі, у тверезому вигляді і навпаки, поодинці та сімейними групами, підготовленими що переходу в кращий світ і в нерозкаяному стані. Гілки родовідного дерева Фолуелів відсікалися так само, у цілковитій згоді з традиціями та звичаями їхньої країни.

Врешті-решт після такої посиленої стрижки родовідного дерева живими залишилися по одній особі з кожного боку. І тут Кол Гаркнесс, зметикувавши, либонь, що продовження родинної чвари набуло вже надто особистого характеру, несподівано зник із Кемберленду, ігноруючи всі права Сема, останнього месника з роду Фолуелів.

Рік потому Сем Фолуел дізнався, що його спадковий ворог, здоровий і неушкоджений, живе в Нью-Йорку. Сем вийшов на двір, перевернув догори дном великий казан для прання білизни, нашкріб із дна сажі, змішав її зі свинячим салом і начистив цією сумішшю чоботи. Потім одягнув дешевий костюм колись горіхового кольору, а тепер перефарбований у чорний, білу сорочку та комірець і послав у килимовий саквояж білизну, гідну спартанця. Він зняв